- А ти що - свічку тримав? - знов попра вив автомат Мовсар.
- Можна сказати, тримав, який мені інтерес брехати.
- То вони в тебе?
- Ні, - похитав він головою і прицмокнув язиком, як це роблять кавказці, коли кажуть «ні». - Біслан пішов до Умара, йому тісно у мене стало. Бісланові треба робити кар’єру, і він пішов у Знам’янське* лизати озаддя Умарові.
_________________
* Селище Знам'янське - центр проросійської опозиції, де діяла і так звана тимчасова Рада на чолі з Умаром Автурхановим.
Звідти прямий шлях на Москву.
- То й вона там із ним у Знам’янському?
- Може, й там, а може, в Стамбулі чи ще десь, - сказав Робін Гуд. - Мені на все це на чхати. Я тепер з Умаром не якшаюся. Ти можеш думати про мене що завгодно, - стрельнув він зі своєї «двостволки» в Султана Чорного, - але, хлібом клянусь, я ніколи не був проти нашої неза лежности. Все?
Так, усе. Ти хотів знати правду - ти її знаєш.
Ми сіли в білий кабріолет і поїхали.
Здрастуй, Моздок! Ти мене, мабуть, уже забув, а я тебе не забуду ніколи, особливо підвали фільтраційного табору, окрім яких, я, власне, нічого тут і не бачив. А тому вибач, ста рий, я за тобою зовсім не скучив і йду ва банк, умовляю свого дідуся Тамерлана відвезти мене в Назрань - це вже зовсім недалеко, якихось кілометрів шістдесят, якщо без викрутасів і при год, це вже кинь палицею і влучиш у те місце, де на мене чекають, і, мабуть, не варто пересідати на інше авто, бо якщо мене ведуть, то все одно впадуть на хвіст.
Тамерлан з підозрою поглядає на свого пасажира, але хіба йому що, йому аби гроші, цьому славному хлопцеві Тамові, бензин, слава Аллаху, продають прямо на трасі з каністр - де вони тільки його наливають у ті каністри, мабуть, женуть як самогон, і Там заправляє повен бак, і ми їдемо далі: вперед, Тамерлане, веди мене прямою дорогою, як каже перша сура Корану, дорогою тих, що перебувають під гнівом, та не заблудяться, веди мене, свого голого онука, котрий належить до тих, що досягнуть успіху, бо вірять у воскресіння мертвих, як каже друга сура Корану. Аллах Ак бар! Немає нічого моторошнішого за це протяжне «Аллах Акбар» під час бою, особливо, коли воно перемежовується з добірним росій ським матом, - автоматна і кулеметна стріля нина - то просто сорочиний стрекіт порівняно з цим роздери душу криком: «Алла а а ах акба а ар!»
Так було і тоді, коли ми тримали міст Соїп Мулли через Аргун, взагалі то міленьку річку, яка після затяжних дощів так піднялася, що прийшла нам на поміч. Росіяни пішли на штурм мосту вдосвіта, ще й не розвиднилося, як раптом холодну тишу розірвали арти лерійські снаряди, а небо спалахнуло від освіт лювальних ракет. Так тривало кілька хвилин, потім усе враз затихло, і в надрах тієї сирої тиші вродилися звуки, від яких тілом пішов мороз. Здавалося, десь із під самої землі пульсує мелодія пондура*, підсилена пересту ком бубна й сплеском долонь. То чеченці по цей бік мосту танцювали свій зікр - танець слу жіння Всевишньому.
___________________
* Струнний інструмент.
Та ось уже забряжчали гусениці, сивину похмурого ранку прошили вогняні хвости кумулятивних снарядів. Ми з Мовсаром сиділи неподалік мостових «биків», де я нагледів собі зручну місцину в широкій бетонній трубі, що правила за стічний тунель і своїм жерлом сягала аж до води. Це була непогана вогнева точка для ґранатомета, хоч, може, й не ідеальна, оскільки сама могла стати помітною ціллю, та для по чатку - кращої не знайдеш. По той бік мосту здіймалось узвишшя, і поки копарі його не пере йшли, можна спокійно лупити в усе, що на тому узвишші ворушиться. А саме там якраз і вимальовувалася цікава картинка: два танки Т 80 на швидкості вискакували на пагорб, робили по одному пострілу і так само спішно відко чувались назад, щезаючи з поля зору.
Але ґранатомет, либонь, найнадійніша зброя. Уже за третім разом я підловив один із танків, і він так спалахнув, що на узвишші відразу розвиднилося. Та мій постріл, здава лося, струсонув усю їхню лаву, бо там, за горою, хтось відпустив стиснуту пружину, й до мосту вже поповзла панцерна армада, за нею посуну ла розгорнута в ланцюг піхота, і зчинилася така какофонія, що я не чув співу Мовсарового «красавчика». Кулемет танцював у його руках, але ввижалося, що Мовсар без пострілів лише теліпає «красавчиком», щоб витрясти з нього душу.
Ми відбили першу атаку, другу, а вони лізли, як таргани. Потім на якусь часину настало затишшя, і ми почули далекий гул «вертушок».
- Зараз у бій підуть підери*, - сказав Мовсар, й чекати довелося недовго: перегрупувавши свої лави, росіяни знову пішли до мосту і знову спеклися - під завісою димових шашок вони волокли з поля бою убитих й поранених, відтягували підбиту техніку. Та не було їм числа того дня, і коли вдарили міномети, нам надійшов наказ відійти.