Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.
- Ну?.. - Її голос просочується у моє без дум’я. - І коли ж ми з тобою зустрічалися?
- Ти не згадала?
- Я хочу це почути від тебе.
- У попередньому житті, - кажу я. - Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі.
Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.
Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.
Хеда. Т а м, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непро никній тиші…
Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти - мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій.
Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.
- Хто ти? - раптом питає вона.
- Твій друг, - кажу я.
Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.
- Якщо тобі треба, ти можеш іще зали шитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.
- Тільки заради тебе, Рито.
Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.
- Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.
- Кого? - запитую я.
- Брехунця, - каже Рита. І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.
- Радий бачити вас, пане… пане… - Ґренуй, - підказую я.
- Ні, - похитав він головою, - не Ґренуй.
Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».
- Не Ґренуй, - каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проник ливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.
Я знизав плечима: ні - то й ні.
- Ви тепер громадянин Інгушетії, - він підводиться і врочисто вручає мені палітур ки. - А в нас є всякі імена - від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…
Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй.
Але мушу в дечому й заперечити.
- Ну, не зовсім громадянин Інгушетії, і ніякий я тут не галгай*.
________________
* Самоназва інгушів.
- Не кривіть душею, - він доброзичливо посварився на мене пальцем. - Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації - ви його маєте.
Але я одного не розумію…
Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?
- Звідки ви знали? - він глянув мені у самі зіниці.
- Що?
- Що її відвезуть до Росії.
- Хеду?
- Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов.
Хіба не тому ви попросили цей паспорт?
- Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.
- Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Ви бачте, на інгуша ви не схожий.
- Можете називати мене скорочено - Скот.
Думаю, вам це більше сподобається. Майже по англійському.
- Справді, мені чомусь це й на думку не спало, - усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. - Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.
- Я з вами згоден, тому й попросив цей пас порт. А що, вже є якась інформація? - Є, - сказав він. - Хеда в Москві. Ці при дурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.
- Про що він казав? - спитав я, хоч добре це пам’ятав.
- Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином…
Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.
- Чому саме в Америці? - спитав я.
- Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот… тєлов, - він усе таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. - Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтів ний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підзе меллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?
- Шаміля, - сказав я. - Імама Шаміля.