Читаем Елементал полностью

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

- Ну?.. - Її голос просочується у моє без дум’я. - І коли ж ми з тобою зустрічалися?

- Ти не згадала?

- Я хочу це почути від тебе.

- У попередньому житті, - кажу я. - Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі.

Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда. Т а м, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непро никній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти - мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій.

Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

- Хто ти? - раптом питає вона.

- Твій друг, - кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

- Якщо тобі треба, ти можеш іще зали шитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

- Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

- Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

- Кого? - запитую я.

- Брехунця, - каже Рита. І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

- Радий бачити вас, пане… пане… - Ґренуй, - підказую я.

- Ні, - похитав він головою, - не Ґренуй.

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

- Не Ґренуй, - каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проник ливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні - то й ні.

- Ви тепер громадянин Інгушетії, - він підводиться і врочисто вручає мені палітур ки. - А в нас є всякі імена - від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй.

Але мушу в дечому й заперечити.

- Ну, не зовсім громадянин Інгушетії, і ніякий я тут не галгай*.

________________

* Самоназва інгушів.


- Не кривіть душею, - він доброзичливо посварився на мене пальцем. - Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації - ви його маєте.

Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

- Звідки ви знали? - він глянув мені у самі зіниці.

- Що?

- Що її відвезуть до Росії.

- Хеду?

- Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов.

Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

- Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

- Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Ви бачте, на інгуша ви не схожий.

- Можете називати мене скорочено - Скот.

Думаю, вам це більше сподобається. Майже по англійському.

- Справді, мені чомусь це й на думку не спало, - усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. - Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

- Я з вами згоден, тому й попросив цей пас порт. А що, вже є якась інформація? - Є, - сказав він. - Хеда в Москві. Ці при дурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

- Про що він казав? - спитав я, хоч добре це пам’ятав.

- Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином…

Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

- Чому саме в Америці? - спитав я.

- Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот… тєлов, - він усе таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. - Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтів ний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підзе меллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

- Шаміля, - сказав я. - Імама Шаміля.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Время выбора
Время выбора

Наступают времена, когда Смертным предстоит сделать выбор — выбрать сторону, выбрать ценности, друзей... И, наконец, выбрать свою судьбу. Но что, если пойти судьбе наперекор? Что, если очертя голову броситься в самую гущу схватки, встать на защиту чего-то, что никогда не было твоим, а теперь вдруг становится ближе?Три человека с тремя разными судьбами сделают свой выбор. Вернее, они его уже давно сделали и теперь движутся навстречу своим целям. Бывший фирийский тысячник, принц Улада и последний маг Свободных Искателей... Разные судьбы, разные битвы и разное будущее, но судьба Мира — одна. Когда рядом с ними встанут друзья, соратники и те, кто в трудную минуту готов подставить плечо, они смогут изменить не только свою судьбу, но и судьбу всего Мира.

Андрей Александрович Васильев , Андрей Чернецов , Влад Левицкий , Джерри Эхерн , Эрин Хантер

Фантастика / Самиздат, сетевая литература / Попаданцы / Фэнтези / Боевик