Елементал

- Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов, - призвичаював він мене до нового прізвища. - Як ви гадаєте - чи в Медіні спочиває прах Шаміля?

Я нічого не відповів, але Русланбекові й не потрібна була моя відповідь. Він просто поринув у пишномовність, за якою не швидко збагнеш, про що йдеться, як каже шеф відділу міжнародних кризових ситуацій. Той був на багато лаконічніший - обвів те Ведено черво ним кружечком нуликом, і до побачення. Мені такий стиль розмови більш до вподоби, інакше я теж міг розповісти, що в Суботові, де начебто похований «п’яний Богдан», також нема його праху, і не тому, що його викинули з могили поляки, а тому, що його ніколи там не ховали.

Однак кацапчі Скотєлов не міг цього знати і мовчки лупав на Русланбека баранячими очима.

- Джип, бункер, охорона зі смертників, - вів той далі, - а тим часом генерал їздить на «Ниві» і сидить в халабуді врем’янці, яка тільки й того, що обвішана зсередини кили мами. І ходить, загримований, в охороні Мас хадова у гості до росіян, начебто на переговори.

Цікаво, правда ж? І його не можуть ніяк впо лювати. Вибухає одна машина, друга, всі дороги встелені вибухівками, потім завер бований фіскалами шакал потрапляє до гене рала навіть у кухарі, а йому хоч би що.

Згадавши кухню, Русланбек підсідає до сто лика і наливає мені коньяку. Перфектна річ - і натяку на підробку. Тут усе справдешнє: якщо вже коньяк - то коньяк, якщо паспорт - то пас порт. Про фальсифікат і мови нема.

- Більше того, - каже він, - генерал навіть виїздить за кордон, виступає там перед публі кою. І тут починаються збіги обставин. Дуже дрібненькі збіги, яких ніхто не помічає. Вони дуже тонкі, - Русланбек так приплющує очі,

наче тими щілинками показує, які тонкі ці збіги обставин. - Американці поплескують по плечу генерала і дарують йому супутниковий теле фон «Інмарсат». Потім через якийсь час Клін тон, цей симпатичний демократ з незнищен ною усмішкою, на весь світ заявляє, що в Чечні ллється марна кров… що там усе можна влад нати… дуже малою кров’ю.

- Фігуральний вислів, - вставляю і я сло вечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика. Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігу ральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово - Бог, і до тієї, що слово - полова.

- Ні, це не фігуральний вислів, - каже Русланбек. - Це те, що дало підстави генераль ному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурю ванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що - коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку? - І якою ж була відповідь із Гааґи? - спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком «Гааґа», від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Же нева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі між народні конвенції, а що вже казати про Гааґу - Га а ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредстав лених народів (UNPO) на чолі з найсимпа тичнішим мені чоловіком - доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секре тарем цієї UNPO - Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша* Русланбек, - націю, яку не хочуть мати за рівню представ лені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.

- Якою була відповідь із Гааґи? - перепитує Русланбек. - Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову «Ниву».

Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.

- Ви знаєте, де її тримають? - спитав я.

- Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.

- Як мені краще вилетіти до Москви?

- Ви твердо вирішили?

- Я нічого не вирішував. У мене є завдання.

Або я його виконую, або заробляю «поцілунок смерти»**.

- З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…

- Другого боку немає, - сказав я.

______________________

*Увічливе звертання до старшого чоловіка у чеченців та інгушів.

**Іноземні військовики називають «поцілунком смерти» не стільки загибель, як фатальну помилку, що ставить хрест на кар’єрі.

- Є. Вчора ви самі могли пересвідчитися.

Там, у горах… Одна річ зробити те, про що було домовлено раніше, і зовсім інша - стромляти голову шайтанові в зуби. Ви хочете спокусити долю?

- Це моя професія. Я поїду туди, навіть якщо ви мені забороните.

Він повернувся до мене обличчям.