Читаем Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861 полностью

Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861

Галина Володимирівна Карпінчук , Сергій Анастасійович Гальченко

Ти не лукавила зо мною,Ти другом, братом і сестроюСіромі стала. Ти взялаМене маленького за рукуІ в школу хлопця одвелаДо п’яного дяка в науку.– Учися, серденько, колисьЗ нас будуть люде, – ти сказала.А я й послухав, і учивсь,І вивчився. А ти збрехала.Які з нас люде? Та дарма,Ми не лукавили з тобою,Ми просто йшли, у нас немаІ йоти кривди за собою!Ходімо ж, доленько моя,Мій друже щирий, нелукавий!Ходімо дальше, дальше слава…А слава – заповідь моя!

II

МУЗА

І ти, пречистеє, святеє,Ти чадо неба молодеє,Мене ти в п'eлену взяла,І геть у поле однесла.І на могилі серед поля,Як тую волю на роздоллі,Туманом сивим повила.І колихала, і співала,І чари діяла… і я…О чарівниченько моя!Мені ти всюди помагала!І всюди, зоренько моя,Ти непорочною сіяла.Не помарніла в чужиніВ далекій неволі,У кайданах пишалася,Як квіточка в полі.Із казарми смердячоїЧистою, святоюВилетіла, як пташечка,І понадо мноюПолинула, заспівалаТихесенько, мило…Мов живущою водоюДушу окропила.І я живу, і надо мноюСвоєю Божою красоюВитаєш ти, мій херувим,Золотокрилий серафим!Моя порадонько святая,Моя ти доле молодая!Витай зо мною уночі,І вдень, і звечера, і рано,Не покидай мене, учи,Учи неложними устамиХвалити правду. ПоможиМолитву діяти до краю.А як умру, моя святая!Не кинь мене. А положиСвого ти сина в домовинуІ хоть єдиную сльозинуВ очах безсмертних покажи.

III

СЛАВА

А ти, циндре, орандарко,Перекупко п’яна!Де ти в чорта забариласьЗ своїми лучами?У Версалі над злодієм,Мабуть, розпустила…Чи з ким іншим мизкаєшсяЗ нудьги та з похмілля?Сідай лишень коло менеТа витнемо з лиха!Гарнесенько обіймемось,Та любо, та тихоПоцілуємось… Та й теє…Та й поберемося,Моя крале мальована!Бо я таки й досіВолочуся за тобою.Ти хоч і пишалась,І з п’яними королямиПо шинках шаталась,І курвила з солдатамиПід Севастополем…Та мені про те байдуже…Мені, моя доле,Дай хоч глянути на тебе,І, і пригорнутисьПід крилом твоїм. І любоЗ похмілля заснути.

9 февраля

1858.

Друже мій єдиний!

Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!

Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга

Т. Шевченка.

10 февраля

1858.

Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю. Чмокни гарненько за мене благородного Сергея Тимофеевича.