Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і...

Командир йому попався добрий. Фельдфебель Хоймар Шлієбекс, ветеран першої світової війни, в громадянському житті – аптекар, був справедливим та добрим. Його зовнішність чудово відповідала темпераменту: низенький, пухкий, з видатним черевцем. Червоні щоки, кирпатий ніс, темні очі та русяве, проріджене часом волосся доповнювали образ саксонського міщанина. Як він сам казав, чудово пам'ятав себе зразка 1914 року, коли вісімнадцятирічний гівнюк потрапив на фронт. Почувався він тоді загубленим і переляканим. Але ним зайнявся добрий чоловік, тож тепер він повертав свій борг. Фельдфебель командував трьома рядовими та єфрейтором-радіотелеграфістом. Всі разом вони утворювали гарнізон стратегічно нікому не потрібної метеорологічної станції неподалік Каутокейно, на півночі Норвегії, за Північним полярним колом. На свята двоє рядових отримали двотижневі відпустки додому, єфрейтор на пару днів вирушив до Тромсе, тож у дерев'яному будиночку вони залишилися лише вдвох.

- Фріц... - голос командира перервав роздуми хлопця.

- Ну? – не надто за статутом відповів Фріцек.

- Я тобі дам "ну", прохвіст. Витягай дупу з ліжка і розпали грубку, дармоїд чортів, - пробурчав унтер-офіцер, щільніше загортаючись в кожух.

Фріц зітхнув, відкинув ковдри і швиденько пробіг до стільця, на якому вчора ввечері повісив мундир. Він не був високим, як більшість силезських чоловіків, але фізична праця сформувала у нього чудову фігуру. Хлопець був широкоплечим, з сильною грудною кліткою та вузькими стегнами. Ось тільки ноги здавались непропорційно худими. Фріц швиденько одягнувся, запалив гасову лампу, глянув під грубку і вилаявся. Donnerwetter. Дрова закінчилися, треба було вдягати шинель і виходити на мороз, клинами і молотом розбити кілька чурбаків, сокирою нарубати соснових трісок на розпалювання. Він ще раз зітхнув, одягнувся і вийшов у двір – там полярна ніч, сонце й так не встане, а на темну рубати дрова він не стане. Порушуючи статут, Фріц запустив дизель-генератор, запалив електричну лампу за будинком і взявся за роботу. Хлопець викочував з-під навісу розпиляні колоди, ставив чурбаки на рівному місці, прикладав клин, злегка забивав молотом - вдома такий називали "пирликом" - і коли клин заглиблювався в деревину настільки, щоб не падати під власним тягарем, Фріцек відступав, і валив з-за голови по клину що було сили. Найчастіше одного удару вистачало, щоб кругляк розтріскувався, але бити ще треба було вміти. Тут однієї сили було недостатньо. Дітлєв з Гамбурга, здоровенний, немов гора, який тепер поїхав додому на свята, хоч і був сильніший за молодого силезця, з рубанням дров справлявся набагато гірше. Він не знав, що тут треба добре зробити замах, потім крок, зігнути в колінах ноги і нахилити тулуб. Ну, ще він не знав, що руки мають бути розслабленими, щоби молот падав вільно. Фріцек ще хлопчиськом навчився рубати дрова і працювати молотом і сокирою, тож тепер швидко розбивав колоду за колодою. Розколовши кілька, він відклав молот та клини, після чого почав дрібнити дерево на рівні поліна. Хоча термометр показував вісімнадцять градусів нижче нуля, хлопець за півгодини розігрівся, зняв шинель, залишившись у кашне та пуловері, одягненому на мундир. Він подумав, що коли фронтовики за бій врукопашну, то отримують срібний знак з гвинтівкою в дубовому вінку, танкісти - з танком, пілоти - з літаком і так далі, він міг би запросто отримати "Знак лісоруба" з сокирою.

Тоді можна було б хоч щось пришпилити на мундир, рубання дров – його основне заняття. Гвинтівка висить у будинку на гачку і – хоч тут сам він був уже восьмий місяць – вона знадобилася лише один раз, коли якісь бандити здалеку обстріляли їхній пост. Тоді Фріц схопив гвинтівку, кілька разів вистрілив з вікна в невизначеному напрямку, так само вчинили і його товариші. І на цьому бій завершився. Партизани втекли, нікого навіть не подряпало.

Так і минав його час – у розмовах із колегами, рубанні дров, приготуванні їжі. Останнім часом радіотелеграфіст, Gefreiter Кноблаух, від нудьги почав вчити його обслуговувати радіопередавач, що якось урізноманітнювало щоденну рутину. Ще перед тим вони ходили в ліс і намагалися полювати. Одного разу їм вдалося пристрелити невеликого кабанчика, але потім зверху прийшов наказ, щоб через активність партизанів не залишати без причини розташування, так що закінчилося і це.

Перемежаючи ці роздуми з думками про сніданок, бо живіт уже грав марші, він, зрештою, нарубав досить дров, склав усе у великий кошик і закинув його собі на спину. Коли попрямував до дверей, метрів за тридцять від будиночка, на краю кола штучного світла помітив людський силует. Людина була низька, згорблена, з характерним високим головним убором. Лапландець. Ніхто інший і так у цю дичину не залазив. До найближчого селища було годин п'ять пішки. Взимку раз на тиждень до них на базу приїжджали кінні сани із постачанням.