Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і...

Я повернувся, ведучи собаку за клапоть шкіри на потилиці. Коли він помітив, що його товариш грається біля ніг матері, він легко вирвався. Пес кружляв навколо зібраних, його ніс вібрував, як чорний моторчик, а потім він стрибнув мені на коліна й почав лизати мені руки. Великий розпатланий хвіст стукав об стільці. У нього була морда кольору дьогтю, коротка, ніби підрізана, і очі, в яких весело потріскував вогонь. Його супутник нагадував хорта. Темне хутро від хвоста до тонкої шиї перетинала біла смужка. Пес блукав по кухні, підійшов до мене і поклав голову мені на ноги. Я запитав у матері, чиї це собаки.

- Уяви не маю, — знизала плечима та. — Я їх тут не бачила. Можливо, того Скоміла, який побудував будинок, привіз цих собак. Мабуть, вони чистопорідні.

- Ні, це дворняги, — сказала тітка. Вона стиснула губи і почала цмокати. — Ну іди, песику, іди до пані.

Пес не повернув голови.

- Давай, малий, - погладив я чорного по квадратній голові, - злазь з мене, важко. Звідки ти взявся, малий? Ну, скажи, бо ж тварини сьогодні розмовляють.

Собаці не хотілося говорити. Неохоче він покинув мої коліна й приєднався до свого товариша. Мої ноги загубилися в чорному хутрі. Мама вирішила, що гостя, яким би він не був, треба почастувати. М'яса не чіпали, а от все молоко випили. Тітка звернула увагу на те, що собаки ручні та вгодовані, тому вони, мабуть, із сусідства. Вона погладила їх по животах, назвала кумедними ненажерами, а потім почала розповідати, як погано, відколи пил з Нової Гути падає на Краків. "Я бачила калюжі, жовті від сірки, — сказала вона, — і всі дерева в Плантах сірі від свинцю. Правда". Я зайнявся собаками.

Мама сказала, що звірі можуть ночувати в дровітні, а вранці вона пройде по селу і розпитає, у кого ті могли згинути. "Ти можеш піти з ними, бо ти їм подобаєшся", — сказала вона. Собаки підлабузнювалися до мене, лизали литки та руки. Після вечері я замкнув їх на засув. В мене було таке відчуття, нібито собачі очі горять, як сталь.

Вранці я знайшов засув закритим, а сарай порожнім. Мати сказала, що велика собака може протиснутися через отвір розміром з футбольний м’яч. Я знайшов кілька дірок і незакріплені дошки. Згадав широкі плечі товаришів по Святвечору і не міг повірити, що собакам вдалося протиснутися. "Були собаки, а тепер їх нема", — філософськи сказала мати, і справа стихла до наступного Святвечора.

Тим часом ми знову стали на ноги. Деякий час я був активним у партії і влаштувався хорошу працю на ремонтах. Ранішні години я проводив на даху, забиваючи цвяхи та заливаючи в себе тепле пиво. Єва закінчувала середню школу і мріяла про архітектуру. Будинок наповнився малюнками. Мама згадала про вечірню школу, до якої я міг би піти. За три роки я б її закінчив. І до тридцяти років я б став інженером.

Святвечір, через півтора року після смерті мого батька, був святом відродження. Сніг терся об шибки, на небі сипали зорі, мама з Євою прикрашали хату. Велика ялинка у дворі, обвішана різнокольоровими ланцюжками, давала знак, що ми не збираємося складати зброї.

Собаки прийшли пізно, наприкінці обіду. Той, у якого біла смуга на спині, дряпав лапою двері, поки я їх не відчинив. Вони впали в хату, до мами і до моїх ніг. Я міг би заприсягтися, що вони анітрохи не змінилися.

Я випив занадто багато і залишився внизу сам. Я тягав собак за вуха, катався з ними, нарешті взяв свого улюбленого пса (усього чорного, зі смішною головою), погладив його по голові і почав говорити. Я назвав його Чорним. Чорний і Сірий. Це хороші імена для собак. Я розповів їм про власне життя, нудне і просте, як дорога через поле. Собаки мовчали. Чорний серйозно подивився на мене, і у п’яному видінні мені здалося, що я бачу в його очах воду — похмуру, охоплену вітром глибину, повну вирів, злу й неспокійну. Я нахилився і дмухнув йому в ніс. Він навіть не поворухнувся, старий сучий син.

Я не зачиняв їх у дровітні. Ліг, п'яний, як диявол, на підлогу і заснув між Чорним і Сірим. Останнє, що пам'ятаю, це писок і глибину спокійних очей. Я прокинувся один, на світанку, з болем у спині й тупим стуком у черепі. Ще ніколи я так не замерзав.

Собаки приходили щороку на Святвечір. Існує певний вид магії, який ми всі вітаємо. Це магія червоних трусів на випускному, чари щасливих випадковостей, прокляття чорних котів і удача сажотруса. Проста річ, яка додає життю кольорів і нічого не змінює, як ланцюжок на шиї дівчини, який робить її красивішою, хоча вона та сама людина. Маленька річ, яку ми завжди з радістю приймемо, щоб зробити наше життя красивішим. Я вважав собак на Святвечір простою ознакою, про яку не варто думати. Вони пахли селом, багнюкою та річкою, іноді були мокрі та брудні, каталися в снігу, як чотирилапі сніговики. Ми взяли їх з нашою мамою та Євою, щоб переконатися, що молока буде достатньо на Святвечір. Чорний і Сірий випили, лизали мені ноги, і я з ними засипав. Файно.

Я закінчив середню школу, але далі вчитися не пішов. Я одружився і швидко став батьком. Я з радістю спостерігав, як дворічний Міхал сідає на Чорного та катає його кімнатою.