Фата Моргана

Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багатство.

А ось одна мить…

І не кінчає. Він наче бачить — громадять сіно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покіс носом. «Добре сінце, прошу пана?» — Як золото чисте… — Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, — і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на йому чорні, а куртка біла — і знов зацибав по луці, як чорногуз.

А сміх танцює в грудях.

Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.

Ще встигне.

Вітер шумить поміж стогами, п'яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч — наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боці. — Сей рік більше маємо сіна. — «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».

— Стане й продати, — говорить до себе Хома.

Він обережно насмикав сіна і потрусив. Потому вийняв з кишені сірник.

Вітер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долоні й задивився, як пелюстками троянди зарожевіли у нього руки.

Сіно не хоче горіти. Тріщить і скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сіно починає горіти.

Тоді діловито, спокійно Хома відходить далі, під другий стіг.

Блимне на мить блищаком і знову згине у пітьмі.

Скінчив нарешті.

Тепер він хоче дивитись.

Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.

Скирти чорніють виразно, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очі, стоги вже не ті: вкрились димами, і такі легкі, рухливі.

Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, наче намагається знятись і полетіти.

Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій ллється по його жилах, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.

Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Це вже не діти в червоних спідничках, а щось велике, завзяте, як звір, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спідсподу руки з синіми жилами, душить і підгортає під себе, наче ведмідь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.

Стоги вже в'януть, осідають, а він все пирска зірками, як слиною кіт, все диха синім вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночі.

Хома сміється. Смішок добувсь йому з горла і покотився по зморшках обличчя, а від того Хомі легше на серці. Прийшов вогонь і наче випік у грудях болюче місце.

Вогонь!

Червоний, веселий, чистий.

Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.

Гори, гори…

Каламутні Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем…

Бо воно грішне… Все грішне на проклятій землі… Все грішне, тільки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гніву кида вогонь на землю.

Ти збираєш своє добро з людського поту та сліз, з людської кривди, поганиш землю, а вогонь впав — і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі… Ха-ха!..

Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем — і здається, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.

Стоги нарешті скорились. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Хмари рожевіють на небі, а далечінь тріпа чорними крилами наче кажан.

На осяяне поле впали од копиць тіні і полохливо тремтять. Навкруги тихо.

Сіно дотліває поволі, і лиш часом бухне з тріском сніп іскор, або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.

Раптом далекий гомін долітає до Хоми. Певно, біжать рятувати. Хома осміхається криво.

Біжіть, поспішайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спіймають? Нехай.

Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.

Тоді Хома зводиться врешті. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий І чорний, відходить у пітьму.

* * *

Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з'явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся.

— Що, попосидів?

Мовляв, знаєм, за що.

Якось інакше, ніж перше, люди говорили слово «попосидів в тюрмі, більше знає, ніж ми».

Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять, і т. інше. Він був бажаний гість.

Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.

Гущу?

В Гафійки спинилось серце. Чи добре почула?

Ледве діждалась, як смеркне, і побігла додому. Але по дорозі наткнулась на Гущу.

— Марко!

Не тямила, що простягає до нього руки.

Вони щиро обнялись.

Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.

Гафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, мов намисто низала — сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.

— Дивіться, а він з бородою, як дід…