Феєрія для іншого разу

Це ж пісня Періколи! не її пісня! а де тепер Перікола? ніде! десь на поверсі? Перікола співала правильно! Мімі вкрала її пісню!.. але не здатна проспівати… а тепер «Фортуніо»! взялася за «Фортуніо»!

…кого насмілююсь кохати!..

Ще більше фальшу! От нездара! а голос сильний! перед нею весь Париж! відлунює! а закутаний півкнур, обрубок пирскає! від'їхав на той кінець підмостка!.. на той край!.. «Злазь звідти, розбишако!» кричу йому!.. а як він злізе?.. драбини вже немає!.. та й потім… як він туди заліз?.. Га?

— І тобі не соромно, халамиднику? ти ж смердиш!

Кричу йому… він принюхується… нічого не відчуває…

— Ти теж смердиш, Мімі!

Повертається до мене… принюхується… вже не співає…

— Ґіньолі! розпусники!

Я так вважаю!.. я ж бо сам! геть один! видовища нікому не влаштовую… не височію над усім Парижем! сам на сам із своїм сумлінням! є люди зі спокійним сумлінням, самовдоволені, такі вас ні за що ні про що розстріляють!.. моє ж сумління незговірливе, за все мене гризе… мені не весело, коли ті двоє блазнів нагорі одне одного по сраках ляскають замість мені допомогти! може, вони бачать, де Лілі?

— Лілі! ви не бачите Лілі?

Мімі регоче!.. а той ригодонить! з усього маху! із дзвіночком! гай-гай! а потім знову ляпає Мімійку по сраці! он які в них ігрища! посеред даху на вітряку! а я сам-один!.. я сам! тільки Пірам зі мною, он… скавулить, винюхує Пірам… шукає свою Туанон… до біса! Мене Лілі тривожить… можу сказати! і потім, ще Бебер… і потім, ще Дельфіна… бачив її під столом, тобто Дельфіну… нерухому!.. я б іще раз її вислухав, якби це було доречним, але нічого не маю під рукою, ніякого приладдя! а бальзам?.. вони випили бальзам! бальзам натуральний! обрубок і соромітниця!.. я не легковажу, готовий виконати свій обов'язок, але не маю ліків!.. що поробиш! що поробиш!.. вирушаю!.. покидаю хідник! до під'їзду! сходинки під'їзду… одна… дві сходинки!.. тяжко стояти на ногах… болять ребра… рука… вуха… очі не так… очі натерпілися! спалахи магнію!.. тепер вже добре видно, але не надто!.. добре бачу вхід і арку… початок поручня… тротуар уже не хитає, ані коридор… тиша… спокій, я б сказав… де можуть бути всі сусіди? розійшлися по домівках?.. лічильниця квасолі?.. пан Вісуа?.. молочниця? пані Ксантіп?.. Перікола?.. де цей набрід?.. у водостоках?.. у метро?.. на «Жоффрені»?.. чи на «Піґаль»?.. і панна Вуаз, яка була отам біля платана? Гортензія? і Туанон?.. не бачив, щоб хтось виходив… повна тиша… не гурчить жоден літак… тільки Жюль-дзвонар бентежить тишу! дзень-дзелень! дзвіночком! скільки може! Мімійку бавить… дзень-дзелень!.. вони там як у себе вдома! дах вітряка і весь Париж! з висоти пташиного лету!.. Сена… усі пам'ятки!.. розваги! вона любить, як її ляскають по сідницях!.. який він пустотливий!.. «Це репетиція!»… гукає він мені… «Це репетиція!»… але мені не смішно!.. Дельфінка під столом!.. покинули мені Дельфінку!.. повісять на мене Дельфінку!.. певен… хто буде винен в її смерті?.. хто, як не я! винен! бо нічого не зробив!.. що мав зробити!.. бо я лікар, отже, мусив!.. що сам випив весь бальзам! до того ж!.. я!.. вони мене оббрешуть! ох, мерщій знайти її під столом, мерщій вислухати Дельфінку!.. беру із собою Пірама… нехай не відходить! там!.. там!.. так! отам! Дельфіна… простягаюся… вдовж Дельфіни… припадаю вухом до грудей, слухаю… піднімаю віко… око нерухоме… хочу притиснути передрам'я до руки… ох, знаю! ох, маю навичку! «трясця! трясця! трясця!» от вам сумління: трясця! трясця!.. ніколи, ніде не міг примиритися зі смертю… ніколи нікого не покидав… смерть для мене, особиста, то щаслива знахідка, але чужа смерть кривдна… і по правді правд і самій суті, саме за те вони чути про мене не можуть, казяться, вишукуючи за мною тисячі злочинів, бо я побиваюся над чужою смертю… навіть коли столітні відходять, ніколи не приймаю їхньої смерті!.. я проти будь-якої смерті… трясця! трясця! трясця!