Феномен Фенікса

— Але ж існує сенсаційна думка, що Хаббл дасть на це відповідь. Навіть знайде Бога.

— Я думаю, що він полегшить нам вирішення цього питання, скажемо так. Дасть нам більше даних, аби розмірковувати над цим питанням, але щодо точної відповіді — ні.

— А раптом… Ну, може, хоч коли-небудь?

Глибоке зітхання…

— А як ви за особисто ставитесь до ідеї Бога? Ви атеїст?

— Ні, не атеїст. Але існують різні шляхи пізнання. Мені вже за шістдесят, а я лише рік тому хрестився.

— Чим це було викликане?

— Це — душа. А в неї — свої закони. Кожна людина по-своєму вірить у Бога. Я, наприклад, вірю у Вищий Розум, але дещо інакше, ніж мій сусід. Як на мене, то абсолютно не виключено існування Вищого Розуму у Всесвіті. (Можете назвати цей Вищий Розум Богом, суть від того не зміниться). Переважна більшість учених не є атеїстами, і не були ніколи. Без віри не можна. Я віруючий, але — по-своєму. В церкву хоч і рідко, але ходжу. Бо сприймаю церкву як історію свого народу. Мої діди й прадіди туди ходили, до чогось прилучалися, а я намагаюся підтримати цю традицію. І щось відчуваю… А щодо Хаббла, то… не може він відкрити Бога, не треба спрощувати. Не може — як і десятки інших телескопів, бодай і найновішого покоління. Бо не можна спорядити космічну експедицію на пошуки Бога. Поживемо ще мільйони мільйонів років, розвинемось, будемо більше знати. А зараз однозначну відповідь на це питання дати не можна…

… Відвідавши обсерваторію, я побував в одній з білих башт під куполом, де працював телескоп, націлений у Далекий Космос… Тихо, майже нечутно повертається купол разом з телескопом (разом з обертанням Землі), і бачу, як, піднявшись на дерев’яні пересувні східці, схожі на трап авіалайнера, біля окуляра восьмидюймового рефрактора завмер спостерігач — далекий у ту мить від земних суєт. А десь за узвишшям обсерваторії, за літописною Либіддю, що в княжі часи текла в тих краях, за пращурами нашими слов’янами, за їхніми сонячними богами — Дажбогом, Ярилом, Купалом, Світовидом, — за Київською Руссю, за чужинськими ордами, що раз по раз шарпали Русь-Україну, за клятими війнами, що стількох погубили, за нині діючими у світі підземними штольнями, де стоять ракети з ядерними — чи якими там? — боєголовками — вирує вечірній Київ. Там, унизу, кудись поспішають машини і люди, а тут, у білій башті, відсторонена тиша. І холод земний, січневий, як і на вулиці, де мороз сягає десяти градусів (башта не опалюється, щоб не запітніли лінзи, дзеркала та окуляри, тож астрономи працюють ледь чи не в кожухах), і тихо гудуть-цокотять механізми. Над Києвом рясно висипали зорі, яскраві і ледь видимі.

І хотілося мені в ту мить повірити, що десь на іншій планеті — може, в Туманності Андромеди, може, в сузір’ї Стрільця, може, у Великій чи Малій Ведмедиці, Магеллановій Хмарі, може й у нашому Чумацькому Шляху, — в таку ж морозяну ніч, відсторонившись від суєти суєт свого міста, десь на горі у білій башті з білим куполом тамтешній астроном, досліджуючи нашу Сонячну систему, шукає в ній планети, на яких можна запідозрити життя. І як мені хочеться, щоб космічний дозорець іншої цивілізації — якщо вона є, а вона мусить бути! МУСИТЬ!!! — нарешті знайшов нас і переконався, що ми, ЛЮДИ, розумні істоти, гомо сапієнс, є. Були і є. І будемо на найближчі п’ять мільярдів років на третій планеті Сонячної системи в одному із спіральних рукавів Галактики званою Молочним Шляхом, в рукаві Оріона, на планеті людей з ласкавим йменням Земля.

Агов, сусіде по Всесвіту, агов!

Ми — є!

І — будемо!

Тож маємо дякувати Великому Вибухові, Творцеві всього нині сущого у Всесвіті, тому Вибухові, який створив усе, що маємо нині. У тім числі й саме життя — унікальне явище у Всесвіті, його очі, його свідомість і розум, його сміх і радість, його вічність. До чергового… Великого Вибуху і до нового витка життя, все такого ж унікального у Всесвіті.

Початок червня, за моїм вікном за кілька хвилин до п’ятої ранку сходить сонце — велике, кругле, червоно-кармінове і на нього ще можна дивитися й не мружитись, не остерігаючись засліпнути. Вигулькнувши ліворуч висотки, воно швидко зникає за нею, залишаючи червонястий як жар слід, щоб через кілька хвилин по п’ятій вигулькнути вже праворуч тієї висотки. Тепер воно вже менше, не таке кармінове, а швидше жовте, стає на очах сліпучішим і навколо нього вже з’являється ореол. На нього вже неможливо дивитися незахищеним оком — засліпить.

Ба, я навіть знаю, де у славному-преславному граді Кия сонце влітку сходить… Небесне світило з-за будинку…