Феномен Фенікса

АДАМ (давньоєвр. також людина) — в іудаїстській та християнській традиціях прабатько роду людського[38], перша людина, яку створив Бог з праху земного, як вінець творіння світу.

ЄВА (давньоєвр. — хава), за біблейським міфом перша жінка, дружина Адама, створена з Адамового ребра. За іншими тлумачними джерелами Єва означає буквально ребро. За арам. — Хевья, за фінікійськ. — хвт — «змія», «змієподібна богиня» — теж не мед. Бідний Адам.

Оце й усе. А де ж Ліліт?

У словниках власних імен навіть її імені, на відміну від імен Адама та Єви, не збереглося.

Її немає ні в офіційній науковій літературі, ні в біблійній.

А вона ж була. І була першою!

А втім, глуха згадка про першу жінку людства все ж таки майнула і в нас (в міфологічному, здається, словнику):

«Згідно з деякими тлумаченнями Адам (до вигнання з раю чи до появи жони?) народжував злих духів — такої! — що пов’язано з переданням про те, що першою жоною Адама була Ліліт… Адам споконвіку був велетнем, але внаслідок гріхопадіння він став значно нижчим зростом». Затямте це, любителі гріхопадіння! До добра воно не доведе!

І все ж, згідно апокрифічного міфу— автори його, очевидно, чули якийсь дзвін! — першу жону, яку Бог створив для Адама звали… Ліліт. І на відміну від Єви, якій судилося стати всього лише другою жоною першого чоловіка планети Земля, Ліліт Він створив не з Адамового ребра, як згодом Єву, а — з глини. Як і самого Адама. (Образно: з праху земного). І створив десь відразу ж двадцятилітніми — самий розквіт. Створив, сказавши при цьому віщі Свої слова: «Не добре бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього».

Але не так сталося, як гадалося. Не стала Ліліт поміччю мужу свому, плоттю з ним єдиною. Хоча спершу життя у першої подружньої парочки складалася ніби нічого. Принаймні, терпімо. Та й що їм ще треба було, як обоє рівні — себто з глини створені, і він і вона. (Чи вже не тоді й поговірка виникла: обоє рябоє?) Які претензії одне до одного щодо родовитості і такого іншого.

— Ах! Ти з глини, любий чоловіченьку! Усього лише з глини. Пхе!

— Але ж і ти, люба жіночоко, теж з неї, родимої, з глини!

Крити далі мовби нічим, але справжня жінка — на те вона і жінка! На те вона і справжня! — завжди знайду чим, і її завжди буде зверху!

Що з того, що конфлікт було вичерпано в самому зародку — обоє рябоє! Бо ж справді чим у цій ситуації докоряти вибраннику свому?! Тією глиною, з якої ти сама зліплена? Накопаної з берегів річок, які текли в Едемі (за іншими перекладами Еден) чи побіля нього — глина була всюди однаковісінька і в одній і тій же воді її розмішували— замішували. То об чім спір?

Так воно було (власне, мало бути, якби не дещо своєрідна… гм-гм… жіноча логіка), і так не було.

Едем — вічна мрія людства, нездійсненна і покищо недосяжна. А Ліліт рай-сад[39] був за так даний. І це той рай, що за всіма християнськими уявленнями є місцем вічного блаженства, що його обіцяють праведникам в майбутньому житті, де людина (навіть грішники, але які розкаялися і спокутували свої провини) будуть завжди з Богом. Це там, у раю, ще «не бачило того око, не чуло того вухо і не з’являлось на серці людині те, що приготував Бог люблячим його». (Після воскресіння сама природа людини зміниться, вчать богослови. «У воскресінні ні женяться, ні виходять заміж, але перебувають як янголи Божі на небесах»).

Едем був невинним початком шляху людського, дружній людині закуток, що знаходився за «тьмою зовнішньою, за стіною хаосу».

Оазис, що зрошувався цілющою водою. Символ благодаті серед неродючих навколишніх земель, маленький світ в північній Месопотамії, оточений своїм повітрям, в порівнянні з яким звичайне повітря — «зачумлене і згублене» — повен незвичайних плодів, що зцілюють і втішають, коли не треба думати ні про працю тяжку, ні про хліб насущний (там був «хліб янголів»). Там світло, як сяйво неземне, сонячне літепло, не жарке, в міру прохолодне. Кожна сторона раю простягалася на 12000 стадій (бл. 2220 км) і все там — як у Небесному Єрусалимі осяяно славою Божою і течуть там ріки «з водами життя», і дерева життя там росли…

Це ж як пофортунило Ліліт, першій жінці, якій задарма дістався рай! Живи — не хочу! Не кожній невістці так щастить. Заміжжя і відразу ж рай! Тож і живи, як… у раю.

Але Ліліт — от незбагненне це створіння, жінка! — не вжила у раю. Навіть, у самому раю! Пекла захотіла вередлива жінка чи що? Так пекло не рай, кожного — хочеш чи не хочеш — може чекати. І часто й чекає. Ні, ні, що не кажіть, а трудно буває збагнути жіночу логіку — що тоді, що тепер. Не хочу, мовляв, раю, подавай таке… роз таке! Яке — сама не знаю, а тільки не таке. Ще більш райське, як сам рай.

Не хочу глиняного чоловіка, давай кращого! А де його візьмеш кращого, навіть сьогодні, а тоді ж Адам був у світі білому, в єдиному, так сказати, примірнику — з чого, з чого вибирати кращого?

— А я… я виберу — затялась на своєму Ліліт.

Тепер уже і не збагнеш — невже Ліліт такою любострастною та хтивою вдалася? Так тоді ж у раю вибору не було. Крім Адама, як уже мовилося, більше нікого і в помині.