Феномен Фенікса

Чи й у всьому Чорному морі. Тисячі літ був, а це не буде? Га? Науці на потрохи піде? А що він хотів було мене згламати, то я не злостивий. І зла, завданого мені не пам’ятаю. Я його вже давно простив, їсти кожному хочеться, змієві теж. А чіпати його не можна. Хай живе зі своїми змієнятами, і на душі в мене тоді буде спокійніше. Як у дворі верчуся чи фелюгою своєю на риболовлю пливу, гляну на Кара-Даг, згадаю, що там, у його нутрі живе змій, якого ще давні греки та скіфи бачили, і на душі в мене тривога… Чи уціліє він? Убережеться від люду та його цивілізації? Га? Вай! Мусить. Я, дядько Стьопа, котрий Караджі, так гадаю: мусить вберегтися. Без нього світ наш збідніє. Як бідніє він без кожної тварини, яка щезає з нашої землі чи наших вод, чи з нашого неба. Так я, дядько Стьопа, котрий Караджі, так гадаю. Хоча університетів і не кінчав.

— А море?

— О, море — мій найкращий, університет. Тож і гадаю: ми в отвіті за все на землі. У тім числі й за карадагзького змія. Га? Питаю: ми в отвіті? І дивиться на мене пильно-пильно, цей симпатичний греко-вірмено-татаро-українець (є, є й така національність у Криму), дивиться наче в душу мою проникає і я бачу в його очах і відповідь: так, в отвіті!

«Коли Велика крига покривала більшу частину Землі, в кримських Чорних горах (Кара-Даг) жив Чорний змій…»

Себто 20 тисяч років тому.

То невже сьогодні він, чорний, карадазький, не житиме в Чорних горах? А без нього — тут дядько Степан, котрий, Караджі, безперечно правий, хоч університетів, як він застерігає, і не кінчав, — світ наш буде ущербним, не повним. Простіше, він, світ наш білий, мовби ж і багатий, а й без одного змія збідніє…

Плаває дядько Степна на своїй фелюзі морем Чорним, котре насправді синє, а коли в Коктебельську затоку повертає та мимо Кара-Дага пропливає, то зведеться на ноги у своїй старенькій фелюзі і щось скаже до гори. А що саме — хто його відає. Сіє — тайна дядька Степана. Він же Караджі на коктебельській гори, що зветься Кара-Даг…

ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

Справа не терпіла зволікань — вже минав третій місяць як командор зник безслідно і невідомо де, тож за доручену мені справу я вирішив взятися зазвичай круто. Отримавши завдання, я піднявся на дах нашого офісу, де причальний майданчик, спіймав авіатаксі, що саме пролітало мимо і за лічені хвилини вже був у Східному районі міста. Там знаходився ЦМС — Центр міжзоряних сполучень. Річ у тім, що в місті циркулювали дані (на рівні, правда, чуток), що нібито командор збирався в якусь чергову міжзоряну мандрівку. Якщо це так, то вочевидь ЦМС він обминути аж ніяк не міг.

І я не помилився. Як швидко виявиться, на самому початку своїх пошуків я попав у чорний кружок, як у таких випадках кажуть стрільці. Себто в яблучко.

Вишколений робот, ледь я переступив поріг ЦМС, запитав що пан бажає випити: чаю, каву, коньяк, тонік? Я замовив склянку холодної води і він вволивши моє прохання, десь зник. Натомість мене прийняла солідна дама бальзаківського віку — референт відділу «Телепортація». Її офіс був увішаний агітаційно-рекламними плакатиками типу «Користуйтесь послугами нашої телепортації — це вельми зручно і стовідсотково надійно!»

«Тільки у нас!.. Блискавичний спосіб переміщення в міжзоряних світах — хоч і на край Всесвіту!..» і т. д., і т. п.

«Телепортація… Телепортація… — пригадував я свої куці, ще шкільні знання з нової фізики. — Ага, це й справді блискавичне переміщення матеріальних предметів з однієї точки в іншу без видимого застосування чи участі фізичної сили…» Гм… Прямо чи не містика. Цікаво, яка ж це демонічна сила, — якщо фізична не бере участі, — переміщує тіла в міжзоряних світах?.. Гм-гм… А взагалі, це, здається, архімодно — телепортуватися бозна— куди — хоч і до чорта на кулички, як колись казали в Україні».

Проте в голос я висловив деякий сумнів:

— Але при чім тут телепортація і Хома Мак-Макогін, знаменитий командор, відомий астромандрівник і взагалі, авторитетний офіцер Космофлоту Землі, що невідомо де та ще й загадково зник?

— А чому це вас, даруйте, так схвилювало загадкове, як ви певні, зникнення командора Хоми Мак-Макогіна?

— А при тому… Між іншим, редакція популярного тижневика «НТ-Р» («Нерозгадані таємниці розгадуймо») доручила саме мені зайнятися пропажею, яка погрожує стати пропажею віку. І за традицією нашого журналу нерозгадане — розгадати. Отже, повторюю запитання: при чому тут телепортація і зниклий добродій?

— А при тому, що, — суворо почала дама-референт, відірвавшись від мандрівки просторами Інтернету, — що… Що названа вами особа зверталася саме до нас.

— В ЦМС? — а сам подумав, що чутки підтверджуються.

— Так, у відділ «Телепортація».

— І ви…

— І ми названу вами особу три місяці тому обслужили по вищому розряду. А ви… Ви, шановний добродію, говорите так, наче його зникнення було зарані заплановано.

— Прошу пардону. Загалом я радий. Адже сходу отримав ниточку. Що, сподіваюсь, приведе мене до істини. Себто до таємниці зникнення командора. Отже, до вас звертався Хома Мак-Макогін?