Феномен Фенікса

— Материнська мова? — здогадався король. — Та її, виявляється, й шукати не треба. І як це я, ставши королем та забув рідну мову?

Материна мова нагадала йому дитинство, добрий король нарешті збагнув хто він і якого роду-народу…

— Тепер я знаю, що найкраща у світі мова — це рідна мова! — вигукнув король і прийняв дуже важливу, прямо державну ухвалу: — Будемо вчити доню рідної мови!

І на радощах добрий король заспівав пісню Миколи Свидюка «Доня моя, донечка». Ще і подивувався: виявляється, і він може співати рідною мовою?.. Не королівською: дир, бур, нур, цр-р-р…

А мати-королева тим часом внучку свою заколихувала.

Ой, у гаю при Дунаю
Соловей щебече,
Він усю свою пташину
До гніздечка кличе:
Ой тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох —
Соловей щебече,
Він усю свою пташину
До гніздечка кличе..

А маленька королівна сміється ще беззубими яснами, дзвінко та радісно, ластів’ятком щось по-своєму щебече-лепече і до бабусі рученятка простягав та аґуськає…

Он воно що, — подумав добрий король. Виявляється, дітям потрібне мова не королівська, а — рідна, мова батька-матері, бо вона і є найкращою в світі, і не потрібно рідну мову в благородні метали вбирати — золото-срібло чи платину, — бо вона й так найкоштовніша, самоцвітами сяє. І хай вона мовби й проста, але як і королевий цвіт у своїй простоті найвеличніша, бо іншої такої, як вона, рідна, світ обійди, а не знайдеш…

І зрадів король) в ту мить він почував себе не так монархом як звичайним батьком), а зрадівши, не зчувся, як і заспівав пісню Миколи Свидюка, що її він якось по радіо чув:

Дівчинка-перлинка,
Золота краплинка.
Весняна росинка,
Літнє моє сонечко,
Доня моя, донечка…

І дівчинка, справді, як співається у пісні, перлинка, золота краплинка, весняна росинка, почувши пісню (а не оте королівське — дир, бур, нур, цр-р-р) засміялась, крильця-рученята до батька простягла і щось таке незвичайне йому заагуськала, ластів’ятком до нього защебетала і, навіть, вимовила одне слово з рідної мови: тату.

І щічки її зачервоніли, як наче на них королевий цвіт зарум’янів розквітнув…

І добрий король, батько її щасливий, вигукнувши: «Ах, ти ж мій маленький королевий цвіте!» (в ту мить донечка-донюся йому й справді здалася королевим цвітом — мабуть, так воно й було насправді), заспівав донечці рідною мовою:

Моє щастя, моє серце, моя доня,
Моя лада, моя леле, моя доле.
Казку вечорову, пісню колискову
Пригадаю знову, знову пригадаю
І тобі, дитино, знову заспіваю…

БОРИВІТЕР

… І звідтоді, як я вперше про нього почув, він не йде мені з думки. Незнаний мені сокіл.

Хоча взагалі він — боривітер, (вже в самій назві — поезія!). За науковою класифікацією належить до родини соколових ряду соколоподібних (як, наприклад, кречет, балобан, коршун, сапсан, канюка, скопа, саричі, яструби — від орлана чи кондора, які живуть і по п’ятдесят літ і аж до дрібного кібчика; всього їх у світі 290 видів, в Україні — 8). Іржасто-рудий, цілком заслужено вважається, одним з найкращих соколів.

Зіркастий, сильний, міцний тілобудовою в оперенням, з довгими та гострими крилами, чий політ швидкий та стрімкий — як блискавка. А ще прекрасний літун, висоту бере таку, що в маленьку цяточку, якщо дивитися із землі, перетворюється.

«І сокіл вище сонця не літає».

Це так. Не літає. Вище сонечка, але очевидно він все ж таки літає вище всіх крилатих, коли про нього і в прислів’ї згадується.

А називають його боривітром тому, що він з самим вітром бореться. І завжди успішно. А ще має звичку, високо піднявшись, стояти в повітрі — уявляєте? Часто й проти вітру. І небо — його рідний дім.

Навіть буревійне, грозове.

А почув я про боривітра, про отого самого, про якого оце й збираюсь вам повідати, від однієї дівчинки. Та ви, мабуть, вже чули про неї — про те дівча та про його феноменальні здібності якось і в пресі писали, Віта її звати. Віта Корольова.

Очевидно, вам треба неодмінно повідати, що це за незвичайне дівчатко — дванадцяти чи що років. Ще й не піддівок. Просто дівчатко— курчатко та й по тому, але саме воно вивело мене на того боривітра.

Річ у тім, що співлива Вітонька володіє неймовірними (принаймні, як на мене, кому ведмідь на вухо наступив) музикальними здібностями. І надзвичайним слухом, бо чує навіть те, що звичайному вуху не дано чути. Ще й розрізняє такі нюанси, тони й напівтони, що для інших зливаються вони в один акорд.

А ще вона вміє розмовляти з… птахами. По-їхньому, по-пташиному — уявляєте? Ні, нам цього не збагнути, а як мені про це на папері передати, як я в пташиній мові — ні бум-бум.

Скажу лише: Віта їх чудово розуміє, а вони її.

Дівча, цікавеньке до всього, заптує їх, а вони й відповідають.