Феномен Фенікса

О світе, знаєш сам, які твої діла!
Ти міцно замкнутий у башті гніву й зла!
Одним добро даєш, а іншим лихо тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Я тоді, повторюю, був ображений на увесь світ білий, який — як я сьогодні певний, — все ж таки прекрасний, і — унікальний. Бо невідомо чи є ще де у безмежному Всесвіті бодай один такий! Тепер я радуюсь кожному новому дню… Сонечко зійшло і добре, і — прекрасно. А тоді я на світ білий вергав громи і блискавиці моїх образ.

Але перед тим, як мій слід назавжди зникне за колючкою лепрозорія, треба було тут, на волі, вирішити останні проблеми. І заодно обірвати — раз і назавжди! — всі зв’язки з життям, зі своєю сім’єю на яку я вже не мав права, і ще живим вмерти для цього світу і його людей.

З вимріяним фахом — геолог, з покликанням — наука, — хочу я цього чи не хочу, вже покінчено. Віднині я ніхто. Просто приречений каліка — яка вже тут наука як у мене вже і самого життя не було, а сам я був хоч ще й живим, але вже мертвим, у сорок неповних років. То яка наука, яка кар’єра для мертвого, хоча ще й тимчасово живого.

Додому я теж вирішив не повертатися. Бодай аби попрощатися. Я не мав на це права. Заразити дружину і сина? Дому, як і сім’ї, в мене вже не може бути. Дім і сім’я для прокаженого відомо які — лепрозорій за колючим дротом. Я вже знав його адресу в тодішньому есересері: Україна, одна з південних її областей. Та й прощатися це значить зізнатися дружині й синові, що я прокажений. А для чого це їм знати? Щоб потім вони все життя терзалися? Чи не жорстоко це буде з мого боку? Та й Мамаджан моя тоді буде і не дружина, і не вдова. То для чого їй все життя зазнавати болю і горя? Чи не краще буде, якщо я раптом помру. Або ще кращі загину. Одержавши похоронку, дружина поплаче, поголосить якийсь час й згодом заспокоїться. Адже давно відомо: час лікує. Аллах посприяє, вийде вона заміж, створить нову сім’ю.

А, знаючи, що я в лепрозорії, побиватиметься за мною все життя — не дружина, не вдова, а хтозна і хто. Ні, краще буде, якщо я для неї «загину». Та це й не буде перебільшенням, адже я вже і справді загинув. Хоча ще й живий.

Урмат Бек відіслав дружині «офіційного» — як він мені потім розповідатиме, — листа. Буцімто з Індії. Про власну загибель. Про те, що «ваш чоловік, кандидат наук, геолог У. Бек, такого— то року народження, перебуваючи в Республіці Індія в службовому відрядженні загинув внаслідок нещасного випадку і похований на південному схилі гори Айнамуді» — є там така.

— А вже тоді дорога мені прослалася одна — в лепрозорій. Туди, куди звозили заражених лепрою в СРСР. Дізнавшись де лепрозорій, поїхав сам. Добровільно.

Знаючи, що дорога моя в один кінець. Назад з лепрозорію таким, як я, дороги немає. Хіба на той світ, а він не забариться. На ногах у мене вже були відкриті рани, але якось я таки дістався лепрозорію… Де мене й прийняли як стовідсотково їхнього хворого. Де я живу й нині. Ось уже десятий рік. А втім, час для мене зупинився. Мені все одне яке сьогодні число. А втім, я не знаю яке. Чи який рік на планеті Земля. І все одне яке число чи який день буде завтра і який рік згодом наступить, і скільки мені годочків виповниться…

— І всі ці десять років ваша дружина Мамаджан…

— Очевидно, вона вже не моя, а якщо й моя, то — колишня.

— Ваші дружина і син певні, що ви загинули в Індії десять років тому? Внаслідок нещасного випадку в горах?

— Мабуть що так. Принаймні, я так сподіваюсь. — По хвилі: — Може, з мого боку це й жорстоко, але… Але все одне це краще, ані ж би Мамаджан, Мама моя всі ці десять років знала, що я в лепрозорії — без права на повернення до нормального життя.

Ще по хвилі, з погано прихованою розпукою та відчаєм.

— Тільки іноді раптом так захочеться — хоч криком кричи, — побачити її. Відчути запах її тіла — я й досі пам’ятаю запах її тіла. Чи хоча б дізнатися: як вона там, Мамаджан, Мамочка моя в Карачаево-Черкесії моїй рідній? Так захочеться, що хоч вовком вий. І я вию… І руки б кусав, так вони вже проказою з’їдені…

Після довгої— довгої мовчанки (я терпеливо сидів поруч):

— Але нічого не вдієш — вище себе не стрибнеш. Тож намугикую— наспівую ночами про себе «Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…» Цю пісню ми, геологи, любили наспівувати в горах — як тяжко було… але те «тяжко» ні в яке порівняння не йде з тим «тяжко», що його я відчуваю нині. І відчуватиму до кінця свого невдалого життя…

У цієї історії лучилося негадане продовження. І ось яке. Років зо два по тому випала мені — на дурничку, пардон, профспілка посприяла! — путівка в Єсентуки, в тамтешній санаторій попити мінеральну водичку (у мене тоді були проблеми зі шлунком).

А Єсентуки — це Ставропольшина Російської Федерації. До якої, між іншим, і Карачаєво-Черкеська (тоді спільна на два народи) автономна область входила — на схилах Великого Кавказу. Ну, поїхав, п’ю воду, п’ю…