Феномен Фенікса

«Сонце постійно здійснює свої обороти: осяваючи землю вдень, залишає її вночі в мороці; зігріваючи весною і літом, залишає її у владі холоду в осінні і зимові місяці. «Де ж буває воно вночі? — питала себе прадавня людина, — куди ховається його цілюще проміння в зимову половину року?» Фантазія творить для цього священне житло, де це божество успокоюється після денних трудів і де ховає свою благодійну силу взимку. За загальнослов’янськими переданнями… світило дня, красне сонце проживає на сході — в країні вічного літа і родючості, звідти розноситься весною сім’я по всій землі; там здіймається його золотий палац, звідти виїжджає воно вранці на своїй світлоносній колісниці, що запряжена білими вогнедишними кіньми і здійснює свій звичний шлях небесним зводом. Подібно грекам, серби уявляли сонце молодим і вродливим юнаком; за їхніми сказаннями, цар-Сонце[18] в сонячному царстві, сидить на золототканному, пурпуровому престолі, а біля нього стоять дві діви — Зоря Вранішня і Зоря Вечірня, сім суддів (планет) і сім вісників, що літають небом в образі «зірок із хвостами», тут же лисий дядько його — старий Місяць. В інших казках Цар-Сонце володіє дванадцятьма царствами (дванадцять місяців), сам він живе в сонці, а сини його у зорях; усім їм слугують сонцеві діви, умивають їх, прибирають і співають їм пісні… Сонцеві діви умивають сонце, розчісують його золоті кудрі (проміння), тобто розганяють хмари і ллють дощ, вони чистять лик денного світила, дають йому ясність…» — О. М. Афанасьєв.

Ще первісні люди були певні, що морок і холод ворожі божеству світла й тепла, а тому вони витвори іншої сили — нечистої, злої і руйнівної… Жахалися. А раптом благородне світило дня навіки загине і ніколи більше не осяє землю і небо?

Сонце в той же час є карателем усякого зла, нечистої сили мороку і холоду, а потім і морального зла — неправди й безчестя. Згубний вплив спеки — це гнів роздратованого божества, що карає смертних вогнедишними стрілами — палаючим промінням.

… І співали-щебетали діти (ще й за мого дитинства): «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко…»

Воно й виглядало. І гарно тоді ставало на землі, сонячно і щасно, а білий день був чарівним і очі радувалися сонцю, брату свому.

І лячно й подумати, що в майбутньому (на щастя, такому далекому-предалекому, що й уявити його не під силу), сонце, цар і бог наш ясноликий, колись не вигляне у віконечко. Добрим та ласкавим. А вигляне таким лютим, страшним і всеспопеляючим, що відразу ж тоді світу білому надійде край…

Коли ти молодий і попереду в тебе роки та роки, десятиріччя, що складаються з весен і літечок, коли ти ще не віриш у конечність буття (смерть завжди поруч, адже там і там помирають люди, але ти чужі смерті всерйоз не сприймаєш, бо ти сам собі здаєшся вічним — «То інші помирають, а я не можу померти» — так думає кожен, хто молодий), то життя тоді здається міцним, вічним, таким, що сприймається само по собі.

Але вже в другій половині другої половини свого перебування у світі білому, ти починаєш розуміти: ти такий же смертний як і всі в роду Хомо сапієнса і що життя на планеті Земля надто і надто вразливо-тендітне.

Справді— бо. Досить зникнути кисневі і через якусь там хвилину-півтори, максимум через дві все буде скінчено.

Раз і назавжди.

Без води можна протриматися якийсь тиждень і — все.

Більше, але теж не довго — без їжі.

А ось без Сонця життя взагалі неможливе.

Без Сонця, його світла й тепла, воно не може навіть зародитися й виникнути. Без Сонця — вічна (уявити неможливо) пітьма, лютий холод у тій пітьмі. То яке життя без Сонця.

Лише тоді починаєш розуміти, що основою основ життя на Землі є Сонце. І життя, і самого світу білого.

У давніх слов’ян не було астрономів з телескопами під обсерваторними баштами, астрофізиків, спеціалістів з фізики Сонця, але слов’яни — від князя й до останнього смерда — розуміли: Сонце означає життя й благополуччя роду людського. І взагалі, сущого на землі. А князі Ігор та Олег вважали себе онуками бога Сонця. Варто згадати, що нащадками Дажбога, себто Сонця автор «Слова о полку Ігоревім» величав староукраїнський народ.

В апокрифі ХII ст. «Ходіння Богородиці по муках» серед інших слов’янських богів згадується і бог Сонце. Більше того, в одному з давніх міфів розповідається, що слов’яни походять від Сонця.

Обожнювали сонце і в народній поезії:

Ой піду я темним лугом,
оре милий своїм плугом,
Чужа мила поганяє,
І к сонечку промовляє:
«Поможи, боже, чоловіку,
Щоб так орав поколь віку».

Слов’яни-язичники не уявляли сонце без коня — воно їздило або верхи, або колісницею, запряженою трійкою баских скакунів.

Рік тоді поділявся на три частини: весну, літо, зиму (сіяння, збирання, підготовка до весняних робіт), тож і сонце уявлялося триєдиним, немовби трьома істотами, що сполучені між собою єдністю дій. Триєдиність небесного світила уособлювали боги Купало, Ярило, Дажбог. Ярило вважався богом весняного сонця…