Фіаско

Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можлтво, й думає так само, як людина, знає про механізм влакного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоб зм’якіпши їхні; розчаруванння, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили були приперти матерію до стіни так, щоб вона призналася: молекулярна вона за своеіо природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступнпою, більше того — просто-тазки злочинно підступною,—затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона — і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збили їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то меншше це узгоджувалось не лише зі здоровим глуздом, але й з логікою. Зрештою довелося пристати на їїх покаяння:

молекули почасти є хвилями, а хвилі—молекулами, абсолютний вакуум— далеко не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдаютьи., ніби їх немає; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього може бути менше енергії, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберіргівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою «остаточну суть» світ відмовляється дати «остаточні» відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає «суті» гравітації. Тож нічого Дивного, що машина по водиться так, наче вона наділена свідомістю але для того, щоб з’ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині треба було б самій обернутись на цю машину. В науці необхідна стриманність до запитання, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке воліціональне джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємось дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією й комп’ютерами з неабиякою вигодою для себе.

Темпе не раз заходив до Герберта на такі розмови, що точилися довкола близької їм справи — ставлення до ҐОДа. Цього разу він відвідав лікаря з суто особистим, болючим питанням: Темпе не був схильний до звірянь навіть перед людиною, яка повернула йому життя — а може, саме перед нею, коли завдячував їй дуже багато. Як правило, в присутності Герберта він тримав язик за зубами — остерігався говорити відтоді, як довідався на «Еврідіці» від Лаугера про таємницю обох лікарів: почуття провини, яке їх не полишало.

Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття прийшло невідомо звідки, зненацька, мов хвороба, і він утратив певність, чи може й далі виконувати свої обов’язки. Не мав права цього приховувати.

Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоч корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватись до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Гербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Герберт надівав пластикові ковпаки на кактуси. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку?

Темпе пролетів коридором до оранжереї й буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі — справжньої землі,— і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини,— він зовсім не знався на ботаніці,— але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, яку тримав у руці, так, що вона ввігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоб потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де в ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.

Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; «ҐОД дивиться на всіх».