Фіаско

— Це може бути пастка,— повторив Темпе, ніби запізніла луна. — Мабуть, твоя правда…

— І ти полетиш, незважаючи ні на що?..

— Якщо Стірґард дасть мені цей шанс. Мови про це ще не було. Якщо вони взагалі відгукнуться, то першими висадяться автомати. За програмою.

— За нашою програмою,— погодився Герберт. — Але в них буде своя програма. Тобі не здається?

— Ну звичайно. Для зустрічі першої людини вони виставлять дітей із квітами й простелять червоний килим. Автоматів не зачеплять. Це було б справжнім безглуздям—з їхнього погляду. Нас захочуть узяти в сак…

— Ти так думаєш і все одно хочеш полетіти?

У пілота затремтіли губи. Він усміхнувся.

— Докторе, я не прихильник мучеництва, але ти плутаєш дві речі: те, що я думаю, з задумом тих, хто й з якою метою нас сюди прислав. Не личить сперечатись із командиром, коли вів картає тебе за нісенітниці. Скажи, докторе, як ти гадаєш: коли я не повернуся, він попросить священика помолитися за мою душу? Ручусь головою, вів зробить цю дурницю.

Герберт вражено дивився на його проясніле обличчя.

— Це була б помста — не тільки страхітлива, але й безглузда. Контрударом він тебе не воскресить, а нас усе-таки послано сюди не для того, щоб знищити чужу цивілізацію. Як ти узгоджуєш одне з одним?

Пілот перестав усміхатись.

— Я боягуз, бо не наважувався признатись навіть самому собі, що вже не вірю в можливість контакту. Але не настільки, щоб ухилятись від дорученого завдання. Стірґард має своє завдання, і він теж від нього не відмовиться.

— Ти сам вважаєш це завдання нездійсненним.

— Тільки тому, що виходжу з передумови: ми повинні ввійти в контакт із квінтянами, а не воювати. Вони нам відмовили — по-своєму. Нападом. І не раз. Така вперта відмова — теж своєрідне порозуміння, вираз волі. Якби Гадес поглинув «Еврідіку», Стірґард напевне не намагався б розірвати його за це на шматки. Інша справа Квінта. Ми стукаємо до них у двері, бо так захотіла Земля. Якщо вони нам не відчинять, ми ці двері висадимо. Можливо, за ними не знайдемо нічого з того, на що сподівалися, вирушаючи сюди з Землі. Саме цього я найбільше боюся. Але ми висадимо ці двері, бо інакше не виконаємо волю Землі. Ти кажеш, докторе, що це було б жахливо і безглуздо? Твоя правда. Ми одержали завдання. Тепер воно здається нам нездійсненним. Якби люди, починаючи з печерної епохи, робили тільки те, що їм здавалося здійсненним, вони й досі сиділи б у печерах.

— Отже, ти все-таки ще маєш надію?

— Не знаю. Я знаю одне: коли виникне потреба, я діятиму навіть без надій на успіх. — Він збентежився й змовк. — Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе… точніше, я сам недоречно заговорив про це Nemo me impune lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі ҐОД про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?

— Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?

— Я тільки понюхав його — на «Еврідіці». Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше — щось на зразок смертельного відчаю, еге ж?

— Щось подібне. Поняття досить складне й широке…

— Він визнав мене непридатним до…

— ҐОД не може нікого відсторонити од виконання обов’язків. І тобі це, сподіваюсь, відомо. Він може хіба дискваліфікувати своїм діагнозом, але не більше. Рішення приймає командир після погодження зі мнию, а якби хтось із нас упав у психоз, командування може перебрати на себе будь-хто з решти членів екіпажу. Про психоз мови поки що немає. Я тільки волів би, щоб ти не дуже квапився з цією висадкою…

Пілот відстебнув ремінь, трохи здійнявся вгору і, щоб штучний легіт не відніс його вбік, схопився за ліщинову гілку.

— Докторе… ти помиляєшся разом з ҐОДом. Струмінь повітря так сильно штовхав його, що кущ почав вигинатись на всі боки. Щоб не вирвати його з корінням, пілот пустився гілки й полетів до дверей.

— Лаугер ще на «Еврідіці» сказав мені: «Ти побачиш квінтян» — і я полетів…

Корабель здригнувся. Темпе помітив це відразу — стіна оранжереї раптово рушила на нього. Він, наче кіт, що падає, вивернувся в повітрі, щоб пом’якшити удар, зсунувся по стіні на ґрунт, який давав міцну опору для ніг. За інерцією приблизно визначив силу тяги. Вона була не надто велика. Видно, щось сталося. Коридор був порожній, сирени мовчали, тільки з усіх боків долинав голос ҐОДа:

«Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла. Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла…»

Не чекаючи Герберта, Темпе стрибнув у найближчий ліфт. Ліфт підіймався цілу вічність, палуби, які він поминав, кидали на нього світло, підлога тиснула дедалі відчутніше. «Гермес» у прискоренні вже перевершував земне тяжіння, але, мабуть, не більше, як на пів-одиниці. У горішній стерновій рубці, поринувши в гравітаційні глибокі сидіння з піднятими узголів’ями, сиділи Гаррах, Ротмонт, Накамура й Поласар, а Стірґард, міцно спершись на поручень головного монітора, як усі інші, дивився на зелені слова, що бігли на всю ширину екрана: