Фіаско

Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він приходив до Тями, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, отака відповідь?

Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую; я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла.

Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це вимагало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, — а воно поволі поверталося до нього, — зміг прийти до висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, а ніч з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак — з диханням. Чи я дихаю? — спитав він себе і вслухавсь у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Він не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.

Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці—.й не відчув нічого. І тоді його посів переляк, уже цілком свідомий, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки й, напевно, ноги.

Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билося! Як перша звістка ззовні долинули голоси. Слух повернувсь раптово, щоправда, звуки були приглушені. Він усвідомлював — розмовляє двоє людей, бо розрізняв два голоси, — однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, — немов предмети, на які дивишся крізь запітніле скло або крізь туман.

Він зосередився, й слух загострився; і дивна річ — саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився в якомусь просторі, де був низ, верх і боки. Він ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередивсь на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий — низький, баритон, і ця людина говорила зовсім близько.

Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Однак спершу хотів послухати — не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш — так добре чути і щораз краще розуміти мову.

— Я б його ще потримав у гелії. — Це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.

— А я ні, — почувсь у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.

— Чому? Це не зашкодить.

— Подивись на його мозок. Ні, не calcarina. Правий temporalis. Бачиш? Він уже чує нас.

— Амплітуда надто мала, сумніваюсь, чи він розуміє.

— Уже діють обидві лобові половинки. Власне, це норма.

— Бачу.

— Вчора альфи ще майже не було.

— Через ґіпотермування. Це нормально. Розуміє він нас чи ні — азоту все ще забагато. Додам трохи гелію. Довга пауза і м’які кроки.

— Зажди, поглянь… — Це був баритон.

— Прокинувсь… але що…

Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка вже працювала чітко.

Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? В голові зринало щораз більше запитань, але ті й далі шепотілися.

— Добре, фронтальні бездоганні… але з thalamus не дуже…Ввімкни нижче… не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще медикома… Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?

— Майже на нулі. Це дивно.

— Скоріше дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр… гм…

— Стимулювати?

— Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше. Щось коротко дзенькнуло.

— Він не бачить, — вражено сказав молодий голос.

— Дев’ятка в нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми подивимось…

У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.

— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже протягом тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе… Нерозбірливе шепотіння.

— Агнозія?

— Та що ти! Було б добре, якби… Дивись на вищі складові…

— Пам’ять відновлюється?

— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

— У нормі.

— Серце?

— Сорок п’ять.

— Тиск?

— Сто десять. Може, вже відключити?

— Краще не ризикувати. Почекай! Малий імпульс у спинному мозку… Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

— Повертається тонус м’язів, бачиш?

— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

— Руками… незграбно.

— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

— Розплющив очі. Бачить?

— Іще ні. На скільки реагують зіниці?

— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламічна. Нехай медиком поправить електроди і дасть струм. О, чудово…

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання: