Фіаско

До нього повернулася зорова пам’ять разом із життєвим досвідом, умінням астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж суходільні машини, і він був проти цих людей мов моряк з епохи вітрильників, який потрапив в еру пасажирських трансокеанських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він оновлював. Однак щораз болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Не міг воскресити в пам’яті жодного імені й прізвища, навіть свого власного. Його пам’ять ніби поділилася навпіл. Те, що пережив колись, повернулося до нього зблякле, хоча й докладне, в усіх деталях, як часом давня дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій.

Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, в одну мить викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності — чітка й виразна — на зручному посадочному полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї щойно врятованої ракети, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Герберту, хоча, власне, мав би, бо той вимагав щоразу приходити до нього в таких випадках. Кожен такий спалах пам’яті — це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, щоб з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І то не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе.

Порада була слушна, раціональна, однак пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість, безперечно, належала до основних рис його характеру. Він ніколи не був схильний до звірянь — та ще таких інтимних. Зрештою сказав собі, що коли пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і хоча й на думці не мав ставитися до лікарів зверхньо, але рішення свого не змінив.

Герберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що самому можна стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен і прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І свого власного теж. Врешті спитав про це у свого співрозмовника навпростець.

Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в досить дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані мало не в барокковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу.

Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, зовсім не було полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте часом Сократ блимав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та, не маючи іншого виходу, він мусив терпіти. До того ж не хотілося взайве турбувати Герберта. Згодом пацієнт звик до Сократа й, лише бажаючи почути неприємну правду, ходив перед ментором і говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне питання.