Фіаско

Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитися. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м’яч, а скоріше, як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це — через посилення квантових ефектів. Тому поряд з брадихронами можуть з’являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ані друге. Аби скористатися з цього завмирання й повертання часу, треба увійти в середину Чорної Діри.

Програмою передбачалося, що «Еврідіка» використає як порт самотній колапсар над сузір’ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, що перебуває на рівні можливого порозуміння, а з подібною до метелика, який випурхує з вікна,— вже тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоб земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеги-Нейссла.

З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого «Еврідіка» мала досягти колапсара в сузір’ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду «Еврідіки» летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання «Орфей». Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи grocer (gravitation amplification by collimated excitation of resonance). За сигналом «Еврідіки» він мав змусити Чорну Діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.

Хоча «Орфей» був велетнем у земних масштабах, та проти колапсара, якого мав розгойдати, він був порошинкою. Але «Орфей» міг скористатися гравітаційним резонансом. Передаючи Аїдові свій розколиханий подув, він змушував його стиснутись і розслабитись, і тоді чорне пекло, роззявивши пащу, відкрило б «Еврідіці» вхід до Чорної Діри, аби вона впливла у вири брадихронічних течій.

Перед цією операцією належало пересвідчитись, чи Квінта, віддалена на п’ять світлових років, уже перебуває у розповні технологічної ери, а тоді визначити, коли настане слушна мить для її відвідин. Після визначення часу «Еврідіка» мала утворити для себе темпоральну пристань в Аїді, розколиханому грасеровим випромінюванням «Орфея». Але його потужності вистачило б тільки на один постріл когезійної гравітації (цим пострілом він сам себе знищує), тож повторити операцію було неможливо.

Коли б цього не пощастило зробити з першого разу,— через навігаційну помилку серед темпоральних бур, через помилкові висновки щодо темпів розвитку квінтянської цивілізації або через будь-яку іншу причину,— експедиції загрожувало фіаско. А це в найкращому випадку означало повернення на Землю з порожніми руками. План цей був ускладнений ще й наміром використати в Аїдовому пеклі ретрохрони — тобто ввійти в загальний час усієї Галактики, що плине назад, щоб експедиція могла повернутися до своєї Сонячної системи лише через кільканадцять років після старту, незважаючи на те, що Гарпію відділяли від Землі тисячі парсеків. Щоправда, точна дата повернення була не визначена: за ту частку секунди, впродовж якої корабель перебуватиме в брадихронах чи ретрохронах, віддалік пресів і жорен гравітації, могли минути роки й роки, Розум воскреслого астронавта ніяк не міг осягти всього того — тут було повно суперечностей, головна з них така:

«Еврідіка» має завмерти у безчассі над колапсаром, чи, вірніше, в часі, інакшому, ніж загальносвітовий. Розвідники полетять до Квінти й повернуться назад: це займе понад сімдесят тисяч годин або близько восьми років. Колапсар лише кілька хвилин має коливатися під ударами грасера, набуваючи то форми диска, то веретена,— так це видаватиметься далеким спостерігачам. Отож, коли розвідники повернуться, вони вже не застануть корабля у колапсаровій пристані. Чорна Діра задовго до їхнього повернення знову набере форми нерухомої кулі. Але «Гермес», незважаючи на це. має відшукати головний корабель у темпоральному порту. Як же він зможе це зробити, коли не застане того порту, який з’явиться, щоб одразу зникнути? Як погодити одне з другим?

— Декотрі фізики,— пояснив Маркові Лаугер,— твердять, ніби розуміють існування подібних явищ, як, припустімо, існування каменя чи шафи. Насправді вони дотримуються думки про відповідність теорії результатам вимірів. Фізика, друже мій, це вузька стежка, що пролягає крізь безодню, недосяжну людській уяві. Це набір відповідей на певні питання, які ми ставимо світові; світ дає нам відповіді за умови, що ми не ставитимемо йому інших запитань, тих, про які волає здоровий глузд.