Фірман султана

– Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни – тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору – звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..

Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.

Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.

Анка усміхнулась болісно, винувато.

– Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини… І не винесеш ти мене на найвищу гору… Хіба що мертву… Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію… Але й звідти я не побачу свого сина… свого Ненка… Я так хочу зустрітися з ним… востаннє… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.

Вона замовкла і відвернулась до стіни.

Младен розгублено поглянув навколо.

– Але ж, люба, це неможливо зробити, – сказав він тихо. – Ненко – яничар. Він у Слівені… Ти не можеш поїхати до нього, а він…

В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.

– А він може прибути сюди! – раптом пролунав голос Звенигори.

Анка стрепенулась, підвела голову.

– Як?

Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.

– Ми привеземо його сюди!

Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.

– Арсене, ти розумієш, що кажеш? – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Ці дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю… Та якщо Ненко не приїде, де вб'є ії відразу!

– Він приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!

– Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слівені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…

– Младене, це моя остання просьба до тебе, – тихо промовила Анка.

Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою.

– Гаразд.

4

День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у долині, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючі бризки сікли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.

Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Біля них залишився Дундьо. Він по-ведмежому, незграбно обняв усіх.

– Щасливо, другарі!

Коли стемніло, Драган, Якуб і Звенигора увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого немає, постукав у віконницю чималого високого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.

– Хто тут? – спитав, приглядаючись до темних постатей.

– Бай Димитре, поклін вам від воєводи, – прошепотів Драган, заходячи до сіней.

– Прошу до хати, другарі, – також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: – Майко, майко, дай нам чого-небудь підкріпитися!

Господареві було років п'ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, в глибоко посаджених очах світилася мудрість.

Коли на столі з'явилася тушкована баранина, а потім – карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.

– Знав би Сафар-бей, що у нього під боком четверо гайдутинів п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він – син воєводи Младена!

– Що ви дізналися про нього, бай Димитре? – спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.

– Вивідав усе, що потрібно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорізів у замку, а сам зупинився у багатого спахіїnote 7 Онбаші.

– Це добре. В замку його важче було б узяти.

– Будинок Онбаші теж добре охороняється. Сафар-бей всюди поставив сторожу.

– Он як!

– Але поряд з Онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, – усміхнувся бай Димитр. – Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, – нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам'яну стіну, що відокремлює обійстя Онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, – я приготував…

– Спасибі, бай Димитре.

– Тепер дивіться сюди. – Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. – Оце будинок Онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, – там завжди стоїть яничар… Другий вартовий – на розі, біля ахчийниціnote 8. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди-небудь… Решта яничарів – щось більше десятка – живуть в одній із кімнат у будинку Онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджується допізна.

– Біля його дверей нема вартового?