Фірман султана

– Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.

– Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра -Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!

5

Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.

– Дур! Хто такий? – заступив він Якубові дорогу.

– Кагамлик! – зрадів Якуб. – Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?

– А-а, старий! Звідки ти взявся? – витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.

– Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього…

– Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!

– Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!

– Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?

Якуб не відповів на запитання.

– То можна пройти?

– Та йди вже… Спочатку прямо, а потім – останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!

– Я теж уявляю, – сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.

Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко відчинив двері і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих позолочених ніжках, сидів Сафар-бей. Він зразу ж схопився.

– Якуб? От не чекав! Заходь, сідай – гостем будеш! Салям!

– Салям! Правда, у гяурів-урусів є приказка: непроханий гість – гірше татарина!

– Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.

Якуб сів на низьку м'яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар-бей – на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з'явилася зморшка.

– Як воювалося, Ненко?

– Не називай мене так, Якубе, – скривився ага і з гіркотою в голосі додав: – Воювалося? Дуже погано… Гяури не відступили ані на крок! І хоча наших було в півтора раза більше під Чигирином, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!

– Чим же це пояснити?

– Аллах одступився від охоронців слави падишаха!

– Ні, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.

– Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?

– Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіша справа. Нас тут ніхто не почує?

– Ніхто. Говори сміливо.

Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар-беєві на передпліччя.

– Ненко, помирає твоя мати.

– Що? – Сафар-бей сподівався будь-чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. – Моя мати?

– Так, мій дорогий Ненку. Їй дуже погано.

– Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.

– Вона хоче тебе бачити.

– Але ж це неможливо! – вигукнув вражений Сафар-бей.

– Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!

Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м'яли складки широких шароварів.

– Куди їхати? Далеко? – спитав глухо.

– Я проведу тебе… На третій день ти будеш знову в Слівені.

– І гайдутини не побояться ввести мене в свій табір?

– Ми зав'яжемо тобі очі. Гайдутини змушені будуть зробити це.

– Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдутин…

– Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?

– Мені жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо беглер-беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.

– На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!

– То зовсім інше. Там ішла війна.

– Це твоє останнє слово?

– Так.

Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак ага нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.

– Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.

– Коли б у мене було м'яке серце, я не був би воїном, Якубе.

За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар-бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба.

– Що там?

– Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує. Двері прочинилися – в кімнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним – Драган. Сафар-бей кинувся до стіни, на якій висіла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.

– Спокійно, Сафар-бею! Салям! Хіба так приймають гостей?