Фройд би плакав

– Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…

– Сімдесят один.

– Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь - моя, всі інші - вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою - злегковажиш із першими розділами - дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.

– Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти - скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?

– Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.

– …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?

– Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!

– Тихо, тихо… Не кричи.

– А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»

– Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох - без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти - це ж не змагання.

– Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». - «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене - ну, це мені й піддало запалу!» - «А я! Я перша там була!!! Це - моя гора!» Тьху!

– Чш-ш…

– А мені краса потрібна, - Марла поморщилася, - ні, краса - то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…

– Нічого, скоро скажеш все індонезійською.

– Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.

– Та ну шо ти, продовжуй, - Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, - будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».

– Тут швидше - якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду - невідомість, ліворуч - прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття - тобто, ти.

– А що праворуч?

– А я що - знаю? Насрав хтось…

– Га-га-га! Я тебе люблю.

– Та ж фігня, Джульєтто.

Не спинити вже тих сліз - такі файні були сни

(Скрябін)

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше - тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала - через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання - бо хто ж його мені розмірювати буде? - мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях - і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та - біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…

– Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! - Х'ялмар щосили трусив її за плечі, - почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

– Мм… Люблю тебе… і спати…

– Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

– Що-о?! - від обурення Марла і справді прокинулась. - Ти що - здурів?Я тобі хто - дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… - Марлу таки вирвало.

– Хух, нарешті впізнаю тебе… - Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. - дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як - не жувала навіть, чи що?

– Пішов на хуй, ОК?

– ОК…

За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння - випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них - місцеві.

– Певно, чиста випадковість… - сказала Марла, сьорбаючи чай. - Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.