ГАЛАПАГОС

Готель «Ельдорадо» являв собою новісінький першокласний туристський центр - п'ятиповерховий будинок, викладений із грубого сірого каменю. Своїм виглядом і пропорціями він нагадував засклену книжкову шафу - високу, широку, але неглибоку. В кожній спальні була суцільна, від підлоги до стелі, скляна стіна, повернена на захід - у бік морського причалу для великотоннажних суден, до якого тягся прокопаний у дельті трикілометровий канал.

Колись на тому причалі вирувало життя, і торговельні судна з усіх кінців планети привозили сюди м'ясо й зерно, овочі й фрукти, технічне обладнання, побутові прилади й інші товари, а вивозили звідси на умовах справедливого обміну еквадорське какао, каву, цукор, нафту й золото, а також індіанські художні вироби, зокрема й брилі-панами, що постійно надходили з Еквадору, а не з Панами.

Але тепер, коли Джеймс Уейт розкошував собі в барі, посмоктуючи ром та кока-колу, там стояло лише двоє суден. Уейт не схильний був чаркувати: адже його годував спритний розум, і він не міг дозволити, щоб алкоголь викликав коротке замикання в тому великому комп'ютері з тонесенькими зв'язками, який містився в його черепній коробці. Те, що він сидів тут і пив, було суто театральним дійством і грало таку саму роль, що й бирка з ціною на його сміховинній сорочці.

Уейт не міг визначити, як стоять справи на тому причалі - нормально чи ні. Ще два дні тому він і чутки не чував про таке місто, як Гуаякіль, і це була його перша подорож на південь від екватора. Як на його думку, «Ельдорадо» нічим не відрізнявся від решти готелів, де йому в минулому доводилося переховуватись,- у таких містечках, як Мус-Джо в канадській провінції Саскачеван, або Сан-Ігнасіо в Мексіці, або Уотервліт у штаті Нью-Йорк та ще багато де.

Назву цього міста, де він оце перебував, Уейт вивудив з довгого переліку на табло прильотів-відльотів у міжнародному аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку. Він саме завершив справу з вилученням майна у своєї сімнадцятої, щойно покинутої дружини - сімдесятирічної вдовиці з міста Скокі в штаті Іллінойс, майже поруч із Чікаго. Гуаякіль привабив його як останній куточок на світі, де їй колись може заманутися розшукувати його.

Ця жінка була така дурна і потворна, що їй, мабуть, не варто було й на світ народжуватись. І все-таки Уейт був у неї вже другим чоловіком.

А втім, він і не збирався довго затримуватися в «Ельдорадо», оскільки вже придбав у агента тут-таки, у вестибюлі, квиток на «Круїз віку до витоків природи». Було вже далеко за південь, і спека стояла пекельна. Надворі - ані вітерцю, хоч Уейтові який клопіт - він усередині, а готель, слава Богу, з кондиціонерами, до того ж йому тут жити недовго. Судно «Баійя де Дарвін» мало відпливти рівно опівдні другого дня, в п'ятницю 28 листопада 1986 року - мільйон років тому.

Віялоподібна бухта, на честь якої був названий обраний Уейтом транспортний засіб, містилася в південній частині галапагоського острова Геновеса. Доти Уейтові ніколи не доводилося чути про Галапагоські острови. Він вважав, що вони нагадують Гавайї, де одного разу він перебув медовий місяць, або Гуам, де якось переховувався від розшуків,- з широкими білими пляжами, блакитними лагунами, пальмами, що погойдуються на вітрі, а також горіхово-брунатними тубільними дівчатами.

Агент туристського бюро дав йому брошуру з описом круїзу, але Уейт і досі ще не спромігся до неї зазирнути. Вона лежала на стойці перед ним. її автори правдиво писали, який грізний і неприступний вигляд має більшість цих островів, і попереджали майбутніх пасажирів - на відміну від готельного агента, який Уейта не попередив,- що в їхніх інтересах бути в добрій фізичній формі, а також мати міцне взуття та грубий одяг, бо їм доведеться не раз сходити на берег та ще й видиратися, мов полчищу амфібій, на скелі.

Бухту Дарвіна назвали на четь великого англійського вченого Чарлза Дарвіна, який п'ять тижнів вивчав Геновесу та кілька сусідніх островів у далекому 1835 році, коли він був ще двадцятишестирічним молодиком - на дев'ять років молодшим за Уейта. Дарвін працював тоді неоплачуваним природознавцем на борту судна її Величності «Бігль», що здійснювало п'ятирічну кругосвітню картографічну експедицію.

У присвяченій круїзу брошурі, яка покликана була залучити до подорожі скоріше любителів природи, ніж шукачів утіх, автори відтворювали власноручний дарвінівський опис типового галапагоського острова, взятий з його першої книжки «Подорож на судні «Бігль»: «Перше враження досить-таки гнітюче. Нерівний чорний масив застиглої базальтової лави, помережений глибокими зморшками і потрощений величезними розколинами, повсюдно вкритий низькорослими, випаленими на сонці кущами, які майже позбавлені ознак життя… Над цією сухою поверхнею, розпеченою полудневим сонцем, стоїть спертий, пекучий дух, як ото коло гарячої грубки; нам навіть здалося, що від кущів іде неприємний запах…»