ГАЛАПАГОС

Саме завдяки здатності людства до такого швидкого зцілення за допомогою новонароджуваних діток для багатьох людей вибухи здавалися не чим іншим, як елементами шоу-бізнесу чи вельми видовищним самовиявом, та й по всьому.

Проте людству судилося втратити, коли не брати до уваги однієї крихітної колонії на Санта-Росалії, саме те, чого невтороване море не втратить ніколи, поки в ньому є вода: здатність до самозцілення.

Що стосується долі людства, то всі його рани мали стати аж надто хронічними. А осколково-фугасна зброя вже ніколи не буде елементом шоу-бізнесу

Отож, якби людство й далі зцілювало собою ж таки завдані рани за допомогою копуляції, тоді історія людської колонії на Санта-Росалії, яку я розповідаю, була б трагікомедією з пихатим і некомпетентним капітаном Адольфом фон Кляйстом у головній ролі. І тривала б вона не мільйон років, а лише кілька місяців, бо справжніми колоністами вони так і не стали б. Це була б просто купка людей, яка потрапила на безлюдний острів, але яку трохи згодом виявили і врятували.

Серед них був би й сором'язливий капітан - єдиний, хто відповідав за всі їхні муки.

Після першої ночі у відкритому морі капітан, однак, ще гадав, ніби все гаразд. Мері Хепберн, яка згодом замінить його за штурвалом, дістане від нього такий наказ: «Нехай весь ранок сонце буде над кормою, а після полудня - над носом». І ще він вважав найсвятішим своїм обов'язком завоювати повагу пасажирів. Адже вони бачили його в зовсім неподобному вигляді. Та поки судно допливе до Бальтри, пасажири, сподівався капітан, забудуть, який він був п'яний, і всі наввипередки розповідатимуть, що він урятував їм життя.

Оце ще одна річ, на яку були здатні тодішні люди, на відміну від сучасних: подумки втішатися подіями, які ще не відбулись і можуть зовсім не відбутися. Моя матінка була в цьому ділі великий спец. Колись, мріяла вона, мій батько покине писати свою наукову фантастику й натомість напише те, чого справді ждуть величезні маси читачів. І тоді ми матимемо новий будинок у якомусь гарному місті, а заразом накупимо чудового одягу і багато чого ще. Після розмов із нею я нерідко замислювався: а навіщо Богові потрібен був увесь цей клопіт із сотворінням реального світу?

Сказав «Мандаракс»:

Уява BapTd багатьох подорожей - а наскільки дешевша! Джордж Вільям Кертіс ( 1824-1892)

Тож капітан, стоячи напівголий на містку «Баійї де Дарвін», подумки був на острові Манхеттен, де залишилась і більшість його грошенят, і чимало друзів. Він якось добереться туди з Бальтри й купить собі чудову квартирку на Парк-авеню. І під три чорти цей Еквадор!

Але реальність заважала мріяти. Сходило справжнє сонце. З ним, до речі, була пов'язана одна невеличка прикрість. Капітан цілу ніч гадав собі, що веде судно на захід, а це означало, що сонце мало зійти просто за кормою. Але це конкретне сонце зійшло хоч і справді за кормою, проте з чималим креном на правий борт. Тож капітан повернув корабель ліворуч, щоб сонце опинилося там, де й мало бути. Його великий мозок, який ніс відповідальність за цю вже виправлену ним помилку, запевняв його ж таку душу, що помилка дрібна й скоєна щойно, адже зірки на світанку, мовляв, були оповиті млою. Великий мозок прагнув поваги з боку душі не менше, ніж з боку пасажирів. Великий мозок мав своє власне життя, і настане час, коли капітан намагатиметься геть відмовитись від його послуг за те, що він привів судно не туди.

Та до цього залишалося ще аж п'ять днів.

Коли капітан пішов на корму, щоб дізнатись, як почуває себе «Віллард Флемінг», і допомогти Мері перенести його, як домовлялись, у затінок під сходнями між офіцерськими каютами, він ще довіряв своєму мозкові. Я не позначаю зірочкою ім'я Вілларда флемінга, оскільки такої особи не існувало, а отже, й померти вона не могла.

А Мері Хепберн, як особистість, капітана настільки не цікавила, що він навіть прізвища її не знав. Він думав, що вона - Каплан, бо така нашивка була на кишені її блузи із запасного комплекту бойового обмундирування, яка правила тепер Уейтові за подушку.

Уейт також вважав, що прізвище в неї Каплан, хоч вона й виправляла цю його помилку не раз. Уночі він сказав їй:

- Ви, євреї, виживете за будь-яких обставин. На це Мері відказала:

- Ви, Вілларде, виживете теж.

- Що ж, я й сам так гадав, місіс Каплан. Але тепер я цього вже не певен. Мені здається, кожен, хто ще не помер, той вижив.

- Та годі про це,- мовила вона. - Побалакаймо краще про щось приємніше. Наприклад, про Бальтру.

Але кров надходила тоді до його мозку поки що безперебійно, бо 'Уейт правив своєї і далі. Навіть сухо засміявся. І сказав:

- Стільки людей базікають, що вони здатні до виживання, начебто в цьому справді щось є! Та єдиний різновид людини, який не може таким похвалитися,- це труп.

- Та годі вам, годі! - вигукнула Мері.