ГАЛАПАГОС

Як і пасажирів цього Богом проклятого судна, хлопче мій, тих тварюк ведуть капітани, що не мають ні компасів, ні карт і повсякчас заклопотані лиш одним: як уберегти власну самоповагу.

Як і за життя, батько знову був неголений. Як і за життя, він знову був блідий і виснажений. Як і за життя, він знов курив сигарету. Батько мені не сподобавсь, і це була ще одна причина того, що я не ступив другого кроку.

Я втік із дому в шістнадцять років через те, що мені було соромно за свого батька.

Коли б замість нього в отворі голубого тунелю був ангел, я, може, й стрибнув би туди.

Джеймс Уейт утік із дому через те, що лихі люди весь час знущалися з нього, завдаючи йому фізичного болю. Він міг би з таким самим успіхом потрапити з пологового будинку просто до рук іспанської інквізиції, настільки витончені були декотрі тортури, яким його піддавали за спонукою свого винахідливого великого мозку названі батьки й матері. А я втік від рідного батька, що навіть у гніві жодного разу не підняв на мене руку.

Та коли я був ще зовсім юний і багато чого не тямив, батько зробив із мене спільника, разом з яким примусив матір зникнути назавжди. Наслідуючи його, я глузував із матері, коли вона хотіла чи то кудись поїхати, чи то завести друзів і запросити їх на обід, чи то іноді сходити в кіно, до ресторану тощо. Я тоді був заодно з батьком. Я вважав, що він - найвизначніший письменник у світі, бо, як на мене, це було єдине, чим я міг пишатися. Друзів ми не мали, наш будинок був найзанедбаніший в усій околиці, ми не мали навіть телевізора й автомобіля. То чом же мені було не захищати його від матері? Щоправда, слід віддати йому належне: він сам ніколи не робив натяків на власну велич. Коли я був, однак, ще надто зелений, щоб тверезо судити, його велич мені ввижалась уже в тому, з якою наполегливістю він весь час тільки те й робив, що писав і курив - таки справді весь час.

Ага, була ж іще одна річ, якою я міг пишатися, і в Кохосі це мало неабияку вагу: батько служив колись у морській піхоті Сполучених Штатів.

Проте вже в шістнадцять років я сам дійшов висновку, якого моя мати й сусіди дійшли багато раніше: що мій батько - всього-на-всього гидкий невдаха, чиї опуси публікували лише найнизькопробніші видання й майже нічого йому за це не платили. Він, вирішив я, ображає саме життя, коли отак, день при дні, весь час тільки те й робить, що пише та курить - таки справді весь час.

Я тоді провалював у школі екзамени з усіх предметів, крім мистецтва. В кохоській середній школі мистецтва взагалі ніхто не провалював - це було просто неможливо. І я втік, щоб розшукати матір. Але в цьому мені так і не пощастило.

Батько видрукував понад сотню книжок і майже тисячу оповідань, але за всі мої мандри я зустрів лише одну людину, яка твердила, нібито колись чула при нього. Мене ця зустріч після таких тривалих пошуків дуже вразила, я навіть ненадовго втратив глузд.

Я ніколи не телефонував батькові й не надсилав йому нічого, крім поштових листівок. Не знав навіть, що він помер, аж поки загинув сам і він уперше з'явився переді мною при вході до голубого тунелю в потойбічне життя.

Однак я пишався ним за те єдине, чим, на мою думку, міг пишатися й він:

адже я також служив у морській піхоті Сполучених Штатів. Це була наша сімейна традиція.

І, їй-богу, хіба тепер я не став письменником, хоч анітрохи й не сподівався що мої карлючки, як і батьківські, колись стануть надбанням читачів? Ні, читачів уже немає. Та й не може бути.

Отже, обидва ми тепер поводилися так, як оті голубоногі олуші під час залицяльного танка,- виконували запрограмовані рухи, незважаючи на те, чи було кому спостерігати нас, чи, найімовірніше, ні.

Ось батько звертається до мене від сопла:

- Ти зовсім як твоя мати.

- В якому розумінні? - питаю я.

- Знаєш, яка була в неї улюблена цитата? Звісно, я знав, знав і «Мандаракс». Ту цитату я взяв епіграфом до цього роману.

- Ти віриш, що людські істоти - це добрі тварини, яким пощастить розв'язати всі свої проблеми й знову перетворити Землю на райські кущі.

- Можна мені побачити її? - спитав я. Я знав, що мати десь там, у тунелі, адже вона померла. Перше, про що спитав у батька, коли й сам помер, було: «Ти не знаєш, що сталося з мамою?» Адже я повсюди її розшукував, поки не вступив до морської піхоти.

- Чи не мати отам позад тебе? - поцікавивсь я.

Голубий тунель весь час звивався, корчивсь, то стискаючись, то розширюючись, і коли він розширювався, то я нерідко мав змогу зазирнути глибоко всередину. І ось там, коли батько з'явився втретє, я й побачив жіночу постать. Я думав, то матір, але мені знов не пощастило.

- Леоне, я - Найомі Тарп,- мовила до мене та жінка. Це була наша сусідка, що після втечі моєї справжньої матері якийсь час усіляко намагалася мені її замінити. - Авжеж, я місіс Тарп,- знов озвалася вона. - Ти пам'ятаєш мене, Леоне, правда ж? Заходь сюди - так само, як заходив до мене через кухонні двері. Будь гарним хлопчиком; ти ж не хочеш, щоб тебе залишили там ще на цілий мільйон років?