ГАЛАПАГОС

І не міг капітан, хоч скільки зайвого часу він мав, якось поліпшити це джерело. Вода й так спокійнісінько витікала собі з тріщини у лавовій брилі й збиралася в природній чаші, що утворилась на десять сантиметрів нижче. Ця чаша була - і досі є - завбільшки з раковину для вмивання, що стояла поблизу центрального салону на «Скреготі віконниць». Коли чашу спорожнити, вона - з капітановою допомогою чи без неї - знов наповниться по вінця за двадцять три хвилини й одинадцять секунд; це з точністю визначив «Мандаракс».

Як мені описати капітана на схилі віку? Я б сказав так: він був сповнений німої безпорадності. Але, щоб дійти до цього, йому зовсім не треба було висаджуватись на безлюдну Санта-Росалію.

Сказав «Мандаракс»:

Безліч людей проживають життя у німій безпорадності Генрі Девід Торо (1817-1862)

Але чому німа безпорадність була тоді такою поширеною хворобою, особливо серед чоловіків? Тут я змушений знов виставити на осуд єдиного справжнього лиходія в моїй розповіді: надто великий людський мозок.

Нині в німій безпорадності ніхто не живе. Безліч людей провадили таке життя мільйон років тому через те, що пекельні комп'ютери в їхніх черепах не вміли бути стриманими чи бездіяльними й увесь час ставили все зухваліші цілі, а життя не могло їх реалізувати.

Здається я вже описав майже всі події та обставини, якими можна пояснити те дивовижне явище, що людство збереглося до нинішнього часу. Я пам'ятаю неначе химерні ключі до замкнених дверей, останніми з яких були двері до цілковитого щастя.

Одним з таких х ключів була, звичайно, відсутність на Санта-Росалії знарядь та інструментів, за винятком жалюгідних комбінацій кісток, лозинок, уламків скель, риб'ячих, а також пташиних кишок.

Коли б капітан мав бодай якийсь пристойний інструмент - лом, кайло, лопату чи щось іще,- він, безумовно, знайшов би спосіб (звичайно, в ім'я науки й прогресу) засмітити джерело або примусити всю воду в кратері вилитись лише за тиждень-два.

Щодо рівноваги, якої колоністи досягли між собою та припасами харчів, то вона теж, мушу визнати, грунтувалася скоріше на щасливому збігу обставин, аніж на їхній кмітливості.

Завдяки щедрій природі їжі тут було вдосталь. Птахи на сусідніх островах швидко розплоджувались і засилали на Санта-Росалію емігрантів, щоб трохи розрідити свої перенаселені базари й зайняти гнізда, спустошені людьми. Такої схеми природного заміщення не було, однак, у морських ігуан, які не дуже добре плавали на великі відстані. Та огидний вигляд цих золотушних плазунів, а також вміст їхніх кишечників сприяли тому, що вони йшли в їжу тільки в ті жахливі часи, коли бракувало усіх інших видів харчування.

Найбільшим делікатесом - у цьому всі дійшли згоди - було пташине яйце, прогріте сонячним теплом протягом кількох годин десь на рівненькій скелі. Адже на Санта-Росалії не було вогню. На другому місці була риба, вкрадена у птаха. Потім - сам птах. Далі йшов отой зелений м'якуш, який знаходили в кишечнику морської ігуани.

Природа тут була, по суті, багато щедріша, бо пропонувала ще й додаткові харчові ресурси, про які колоністи знали, але до яких ніколи не мусили вдаватися. Йдеться про котиків та морських левів різного віку, що не відзначалися підозріливістю чи агресивністю, крім самців у період парування, і звичайно ніжилися собі на сонці, проводжаючи всіх, хто йшов повз них, поглядами закоханих. А смачні вони були страшенно.

Те, що колоністи майже одразу знищили всіх наземних ігуан, могло мати фатальні наслідки. Та, на щастя, до катастрофи це не призвело. Великі наземні черепахи на Санта-Росалії ніколи не водилися, а то колоністи напевне знищили б і їх. Та й це особливого значення не мало б.

Тим часом в інших частинах світу, зокрема в Африці, люди гинули мільйонами, бо їм не щастило. З року в рік там не випадало жодної краплини дощу. Колись ішли й зливи, але тепер було схоже на те, що дощ уже ніколи не проллється.

Принаймні африканці перестали розмножуватись. І за те хвалити Бога. Це давало деяку полегкість і означало, що залишалося більше отого нічого, що розподілялося між населенням.

Капітан не здогадувався, що канка-боно завагітніла, доки лишився місяць до того, коли перша з них мала народити дитину, а дитина та, як виявилось потім, стала першим хлопчиком - уродженцем цього острова. Його знали під прізвиськом, яке йому дала пухнаста Акіко, захоплена тим, що народився чоловік. Вона назвала хлопчика Камікадзе. Японською мовою це означало «священий вітер».

Перші колоністи так ніколи й не стали однією родиною. Але після того, як останні з них померли, наступні покоління перетворились на єдину родину, що мала спільну мову, спільну релігію, окремі спільні жарти, пісні, танці тощо. Майже все це пішло від канка-боно. І Камікадзе, коли настала його черга бути старезним дідом, зрооився чимось таким, чого так і не домігся капітан, а саме - шанованим патріархом. А шанованою матір'ю роду стала тоді Акіко.