Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

землі біля коріння не було снігу, тож Гаррі ніяких слідів не побачив. Повернувся до Рона, що стояв, тримаючи в руках меча й горокракс.

— Щось там було? — запитав Рон.

— Ні, — відповів Гаррі.

— А як цей меч сюди потрапив?

— Мабуть, його кинув у воду той, хто вичаклував патронуса. Хлопці дивилися на пишно оздоблений срібний меч, руків'я

якого виблискувало рубінами при світлі Герміониної палички. —Думаєш, справжній? — запитав Рон.

— Є спосіб перевірити, — відповів Гаррі.

Горокракс і далі гойдався у Ронових руках. Медальйон легенько смикався. Гаррі розумів — те, що всередині, знову стривожене. Воно відчуло присутність меча й намагалося вбити Гаррі, щоб меч не потрапив йому в руки. Часу для довгих розмов не було. Настала мить знищити медальйон, раз і назавжди. Гаррі озирнувся на всі боки, піднявши Герміонину чарівну паличку, і побачив відповідне місце — плаский камінь—валун під явором.

— Ходи сюди, — сказав він і підійшов до валуна, змів з нього сніг і простяг руку по горокракс. Але коли Рон подав йому ще й меч, Гаррі похитав головою.

— Ні, це маєш зробити ти.

— Я? — розгублено перепитав Рон. — Чому?

— Бо це ти витяг меч з озера. Я вважаю, що це право належить тобі.

Тут не йшлося про люб'язність чи щедрість. Так само, як він знав, що лань не заподіє йому зла, так тепер він знав, що саме Рон повинен узяти в руки меча. Дамблдор принаймні встиг навчити Гаррі дечого про певні види магії, про непередбачувану силу певних дій.

— Я його відкрию, — сказав Гаррі, — а ти рубай. Миттєво. Бо те, що там усередині, не здасться без бою. Частинка Редла, що була в щоденнику, намагалася мене вбити.

— А як ти його відкриєш? —здивувався Рон. Його охопив жах.

— Я звелю йому відкритися парселмовою, — пояснив Гаррі. Ця відповідь сама злетіла з його вуст, так, ніби він у глибині душі завжди її знав. Можливо, він усвідомив її завдяки недавньому зіткненню з Наджіні. Він подивився на вигнуту літеру "С", інкрустовану блискучими зеленими камінчиками. Було досить легко уявити, що це крихітна змійка, яка лежить, скрутившись, на холодному валуні.

— Ні! — вигукнув Рон, — ні, не відкривай! Серйозно!

— Чому? — здивувався Гаррі. — Треба позбутися цієї гидоти, бо ми вже кілька місяців…

— Я не зможу, Гаррі, чесно… зроби сам… —Але ж чому?

— Бо ця штука погано на мене впливає! — вигукнув Рон, задкуючи від медальйона на валуні. — Я нічого не можу вдіяти! Гаррі, я не виправдовуюся за те, що втік, але він на мене впливає гірше, ніж на тебе чи на Герміону. Я починаю думати різні дурниці, про які я й так би думав, але він усе погіршує, мені важко це пояснити, бо коли я його знімаю, то все стає на свої місця, але потім знову доводиться його начіпляти… Гаррі, я не зможу! — Він знову позадкував, тягнучи меча по землі й хитаючи головою.

— Ти зможеш, —сказав Гаррі, — зможеш! Ти щойно здобув меча, я знаю, що саме ти маєш ним рубати. Будь ласка, Роне, рубай!

Звучання його імені подіяло на Рона як стимулятор. Він ковтнув слину і, важко дихаючи довгим носом, повернувся до валуна.

— Скажеш коли, — прохрипів він.

— На рахунок "три", — відповів Гаррі, дивлячись на медальйон, примруживши очі. Він зосередився на літері "С", уявляючи змію, а медальйон торохтів, наче в ньому попався в пастку тарган. Його можна було б і пожаліти, якби не пекли так порізи на шиї.

— Раз… два… три… відкрийся/

Останнє слово він наполовину просичав, наполовину прогарчав, і золота кришечка медальйона тихо клацнула

й розкрилася. За скляними віконечками на обох половинках медальйона кліпали очі, темні й гарні, такі, як були в Тома Редла до того, як перетворилися на яскраво—червоні з зіницями—щілинами.

— Рубай! —звелів Гаррі, притискаючи медальйон до валуна.

Рон підняв меча тремтячими руками. Його вістря нависло над очима, що крутилися, як скажені, а Гаррі міцно тримав медальйон, уявляючи, як зараз бризне зі спорожнілих віконечок кров.

І тут з горокракса засичав голос.

— Я бачив твоє серце, а це моє.

— Не слухай! — крикнув хрипко Гаррі. — Рубай його!

— Я бачив твої мрії, Рональде Візлі, і бачив твої страхи. Усі твої бажання можуть збутися, але все, чого ти жахаєшся, теж може збутися…

— Рубай! — заволав Гаррі. Його голос відбився луною від навколишніх дерев, вістря меча затремтіло, а Рон не зводив погляду з Редлових очей.

— Тобі завжди не вистачало материнської любові, бо мати обожнювала дочку… тепер тобі не вистачає дівочої любові, бо вона віддала перевагу твоєму другові… ти завжди був другий, вічно залишався в затінку…

— Роне, та вдар же ти його! — загорлав Гаррі. Він відчував, як затрусився під його руками медальйон, і боявся того, що зараз станеться. Рон ще вище підняв меча, а Редлові очі зблиснули яскраво—червоним сяйвом.