Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася.

— Що там ще? — ревнув дядько Вернон, знову з'являю чись у дверях.

Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав:

— А куди ж він поїде?

Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.

Тишу порушила Гестія Джонс.

— Але ж… невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? — спантеличено запитала вона.

— Усе ми знаємо, — буркнув дядько Вернон. — До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали — ми поспішаємо.

І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.

— До таких, як ми?

Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.

— Усе нормально, — заспокоїв її Гаррі. — Це не має значення, чесно.

— Не має значення? — перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. — Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?

— Е—е… ні, не усвідомлюють, — зізнався Гаррі. — Вони, власне, вважають, що я — порожнє місце, але я вже звик…

— Я не вважаю, що ти порожнє місце.

Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.

Приголомшений Гаррі зніяковів.

— Ну… е—е… дякую, Дадлі.

І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів: —Ти врятував мені життя.

— Не зовсім так, — заперечив Гаррі. — Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу…

Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі Дуже ненадовго повертався на Прівіт—драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив — то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

— Т—ти такий солоденький, Дадічку… — ридала вона на його широких грудях, — т—такий гарний х—хлопчик… т—так чемно подякував…

— Та він і не думав дякувати! — розгнівалася Гестія. — Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!

— Так, але з його вуст це прозвучало майже як "я тебе люблю", — сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м'яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

— То ми їдемо чи ні? —заревів дядько Вернон, знову з'являючись у дверях. — Я чув, що в нас напружений графік!

— Так, так, їдемо, — відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном "люб'язностями" і тепер намагався себе опанувати. — Нам справді час виру шати, Гаррі…

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.

— …на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.

— О, — зніяковів Гаррі, — добре. Дякую.

— Прощавай, Гаррі, — Гестія теж потисла йому руку. — Усі наші думки будуть з тобою.

— Сподіваюся, все буде гаразд, — сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.

— О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, — бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні.

Гестія подалася за ним.

Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.

— Нічого собі, Дадлі, — здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, — невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?

— Не знаю, — пробурмотів Дадлі. — До зустрічі, Гаррі.

— Ага… —сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. — Можливо. Тримайся, Великий Дад.

Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.

Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:

— Ну… до побачення, — і, не дивлячись на небожа, пода лася до дверей.

— До побачення, —озвався Гаррі.

Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь—ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —

Семеро Поттерів