Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Дадлі, — аж здивувався Гаррі, — уперше в житті ти сказав щось розумне.

Він зрозумів, що виграв битву. Якщо Дадлі так перелякався, що готовий прийняти допомогу від Ордену, то його батьки долучаться до нього, і мови не може бути, щоб вони розлучилися зі своїм Дадічком. Гаррі глянув на годинник, Що стояв на каміні.

— Вони тут будуть хвилин за п'ять, — повідомив він, і, не Діждавшись відповіді від Дурслів, вийшов з вітальні. Перспек тива прощання — можливо, назавжди — з тіткою, дядьком та двоюрідним братом викликала в нього тільки позитивні емоції, проте відчувалась і певна ніяковість. Що треба казати одне одному на завершення шістнадцятирічного періоду взаємної неприязні?

Повернувшись до кімнати, Гаррі безцільно поторсав рюкзак, тоді пропхнув кілька горішків крізь ґратки Гедвіжиної клітки. Вони стукнули об дно, однак сова їх проігнорувала.

— Ми вже скоро поїдемо, зовсім скоро, — пообіцяв Гаррі. — І ти знову літатимеш.

Задзеленчав дзвінок у дверях. Гаррі повагався, а тоді вийшов з кімнати й зійшов по сходах: навряд чи Гестія й Дідалус самі дадуть раду з Дурслями.

— Гаррі Поттер! — пискнув схвильований голос одразу, як Гаррі відчинив двері. Низенький чоловік у рожево—бузко вому капелюсі низько йому вклонився. — Це для мене честь,

як завжди!

— Дякую, Дідалусе, — відповів Гаррі, обдаровуючи ніяко вою усмішкою чорняву Гестію. — Добре, що саме ви при були… оце вони — мої тітка, дядько й двоюрідний брат…

— Добрий вечір, родичі Гаррі Поттера! — радісно привітався Дідалус, заходячи у вітальню. Видно було, що Дурслям анітрохи не сподобалось таке привітання; Гаррі навіть подумав, чи не передумають вони ще раз. Побачивши чаклуна й відьму, Дадлі міцніше притулився до матері.

— Бачу, що ви вже спаковані й готові. Чудово! План, як вам уже казав Гаррі, дуже простий, — Дідалус вийняв з камі—зельки велетенського кишенькового годинника й уважно його розглянув.

— Ми вийдемо раніше за Гаррі. Оскільки вдаватись до чарів у вашому домі небезпечно, бо Гаррі ще неповнолітній, і це може дати міністерству привід його заарештувати, то миль з десять—п'ятнадцять ми проїдемо, а тоді вже й роз'яви—мося в безпечне місце, яке для вас підібрали. Ви ж, мабуть, умієте водити машину? — чемно спитав він дядька Вернона.

— Чи я вмію?… Та ж ясно, що вмію водити! — бризнув слиною дядько Вернон.

— Дуже мудро з вашого боку, сер, дуже мудро, бо в мене голова макітриться від усіх тих кнопок і ручечок, — зрадів Дідалус. Йому явно здавалося, що він цим лестить Вернону Дурслі, однак той з кожним Дідалусовим словом помітно втрачав віру в надійність цього плану.

— Навіть водити не вміють, — пробурмотів він тихенько й обурено настовбурчив вуса, та, на щастя, ні Дідалус, ні Гестія його не почули.

— А ти, Гаррі, — продовжував Дідалус, — зачекаєш тут своїх охоронців. У нас сталися невеликі зміни…

— Як це розуміти? — миттю озвався Гаррі. — Я думав, Дикозор прибуде й забере мене "Явленням—пліч—о—пліч".

— Не вийде, — скупо зронила Гестія. — Дикозор тобі сам пояснить.

Дурслі, що все це слухали, нічого не розуміючи, аж підскочили, коли хтось голосно верескнув: "Скоріше!"

Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника.

— І справді, скоріше. Графік у нас напружений, — сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. — Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз'явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. — Він повернувся до Дурслів. — Ну, що, всі спаковані й готові вирушати?

Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки.

— Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? — пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями.

— Не треба, — буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: — Ну, то бувай, хлопче! — все стало і так зрозуміло.

Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом.

— Готовий, Дадіку? — тітка Петунія метушливо перевіря ла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі. Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа.

— Ну, то ходімо, — буркнув дядько Вернон.

Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів:

— Я не розумію.

— Що ти не розумієш, Попульчику? — запитала тітка Петунія, дивлячись на сина. Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.—А чого він не їде з нами?

Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною.

— Що? — голосно перепитав дядько Вернон.

— Чого він не їде з нами? — повторив Дадлі.

— Ну, він… бо він не хоче, — пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: — Ти ж не хочеш, правда?

— Анітрохи, —підтвердив Гаррі.

— От бачиш, —сказав дядько Вернон Дадлі. — Ну, все, ходімо.