Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Не кажи такого, не кажи! — обурилася Герміона. — Вона мусить бути жива, мусить!

— Тоді вона, мабуть, в Азкабані, —припустив Рон. — Та от чи вона там виживе… мало хто зумів…

— Виживе, — урвав його Гаррі. Він і думати не хотів про щось інше. — Луна живуча, значно живучіша, ніж вам здається. Мабуть, розповідає зараз іншим в'язням про руйно—смиків і нарґлів.

— Маю надію, що так воно і є, — зітхнула Герміона і провела рукою по очах. — Мені було б так шкода Ксенофілія, якби…

— …якби він щойно не намагався видати нас смертеже—рам, — договорив за неї Рон.

Вони поставили намет і залізли всередину. Рон зварив чаю. Після вкрай ризикованого порятунку холодний зацвілий намет здавався їм рідним домом, безпечним і затишним.

— Ох, і чого ми туди поперлися? — простогнала Герміона після кількох хвилин мовчання. — Гаррі, ти правду казав, знову повторилася Ґодрикова Долина, тільки час змарнували! Смертельні реліквії… яке безглуздя… хоч може, — їй, здається, стрілила в голову думка, — він усе це вигадав на ходу? Можливо, він і сам не вірить у ті смертельні реліквії, а просто хотів нас затримати розмовою, аж поки прилетять смертежери!

— Навряд, — засумнівався Рон. — У стресовому стані щось вигадувати в сто разів важче, ніж ви думаєте. Я це зрозумів, коли потрапив у лапи хапунам. Набагато легше було прикинутися Стеном, про якого я хоч щось знав, ніж удавати абсолютно нову людину. Старий Лавґуд був страшенно напружений, коли намагався втримати нас у себе. Гадаю, він казав правду, або те, що сам вважає за правду, щоб зацікавити нас розмовою.

— Не думаю, що все те має якесь значення, — зітхнула Герміона. — Навіть, якщо він говорив щиро, я ще за все своє життя не чула відразу стільки нісенітниць.

— Зачекай, — сказав Рон. — Про Таємну кімнату теж казали, що то вигадка.

— Та Смертельні реліквії просто не можуть існувати, Роне!

— Кажи, що хочеш, але одна з них цілком реальна, — заперечив Рон. — Плащ—невидимка нашого Гаррі.

— "Казка про трьох братів"—вигадана, — рішуче не погодилася Герміона. — Розповідь про страх людей перед смертю. Якби уникнути її було так само легко, як заховатися під пла—щем—невидимкою, то ми б уже мали все, що нам потрібно!

— Не знаю. Я б не відмовився від всемогутньої чарівної палички, — пробурмотів Гаррі, крутячи в пальцях таку нелюбу йому тернову паличку.

— Таких паличок не існує, Гаррі!

— Ти ж сама казала, що було безліч чарівних паличок, таких, як той жезл Смерті чи як там їх називали…

— Ну нехай. Навіть якщо ти хочеш замакітрити собі голову, ніби бузинова паличка існує насправді, то що ти скажеш про "воскресальний камінь"? — Пальцями вона зобразила лапки над останніми словами, вимовляючи їх під креслено саркастично. — Мертвих не воскресити жодними чарами — це ж ясно!

— Коли моя чарівна паличка з'єдналася з паличкою Відомо—Кого, з'явилися мої мама й тато… і Седрик…

— Але ж вони насправді не воскресли з мертвих, — заперечила Герміона. — Це просто… просто бліді копії людей, яких уже не оживити.

— Ота дівчина з казки — вона ж теж насправді не ожила. У казці і йдеться про те, що мертві люди належать до царства мертвих. Проте середульший брат таки зумів її побачити і з нею розмовляти. Він навіть прожив з нею якийсь час…

Він помітив у Герміони на обличчі стурбованість і ще щось таке, що нелегко було описати. Коли вона зиркнула на Рона, Гаррі зрозумів, що то був страх: він налякав її своїми розмовами про життя з небіжчиками.

— А той тип Певерел, похований у Ґодриковій Долині, —

поспіхом змінив він тему, намагаючись говорити розсудливо й нормально, — ти щось про нього знаєш?

— Ні, — відповіла вона з явним полегшенням. — Я шукала згадок про нього після того, як побачила знак на його могилі. Якби він був відомий або зробив щось важливе, то точно був

* би у якійсь нашій книжці. Я знайшла прізвище Певерел тільки в книжці "Шляхетність природи: чаклунська генеалогія". Я позичила її у Крічера, — пояснила вона, коли Рон підняв брови. — Там перелічено чистокровні роди, що не мали продовження по чоловічій лінії. Очевидно, Певерели були серед перших вимерлих родів.

— Вимерлих по чоловічій лінії? — перепитав Рон.

— Це означає, — пояснила Герміона, — що прізвище Певерел зникло багато століть тому. Вони могли мати нащадків, але вже під іншими прізвищами.

І тут Гаррі осяяло, звучання прізвища Певерел розбурхало йому пам'ять. Він згадав брудного діда, що тицяв огидного персня під ніс міністерському службовцеві, і вигукнув:

— Ярволод Ґонт!

— Що—що? — перепитали одночасно Рон і Герміона.

— Ярволод Ґонт] Дід Відомо—Кого! У ситі спогадів! З Дамбл—дором! Ярволод Ґонт сказав, що його рід походить від Певе—релів!

Рон з Герміоною були приголомшені.

— Той перстень, перстень, який став горокраксом, Ярволод Ґонт казав, що на ньому був герб Певерела! Я бачив, як він розмахував ним перед тим типом з міністерства, ледь не запхнув йому в носа!

— Герб Певерела? — різко перепитала Герміона. — А ти бачив, який він?