Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— А тепер, Поттере, —сказала Макґонеґел, — раджу тобі й міс Лавґуд повернутися до ваших друзів і привести їх усіх у Велику залу… а я піду будити решту ґрифіндорців.

Піднявшись на наступний поверх, вони розійшлися. Гаррі

й Луна побігли шукати прихований вхід у кімнату на вимогу. Назустріч їм спішили ватаги учнів у дорожніх плащах, накинутих прямо на піжами. їх підганяли до Великої зали вчителі і старости.

— Це ж був Поттер!

— Гаррі Поттер!

— Це він був, клянусь, я його бачила!

Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими сходами вниз.

— Що?…

Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжелі—на Джонсон і АМсія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.

— Гаррі, що там діється? — запитав Люпин, зустрівши його

біля сходів.

— Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами… Снейп утік… а ви чого тут? Як ви довідалися?

— Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, — пояснив Фред. — Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса — і так воно все й розрослося, як снігова лавина.

— З чого починаємо, Гаррі? — запитав Джордж. — Що там

відбувається?

— Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, — повідомив Гаррі. — Ми йдемо в бій!

Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і кві—дичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.

— Ходімо, Луно, — гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.

Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залишалася невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. їх оточили Люпин, Фред, Джордж, БіллтаФлер.

— Ти ще неповнолітня! — кричала на дочку місіс Візлі. — Я не дозволяю! Хлопці — то таке, а ти вертайся додому!

— Я не повернуся!

Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.

— Я в Дамблдоровій армії…

— …це зграя підлітків!

— Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити! — обурився Фред.

— їй тільки шістнадцять! — не вгавала місіс Візлі. — Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди…

Фред і Джордж трохи засоромились.

— Джіні, мама правду каже, — лагідно всміхнувся Вілл. — Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.

— Я не вернуся додому! — крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах. — Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й… — її очі вперше зустрілися з очима Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.

— Ну що ж, — буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до "Кабанячої голови". —Тоді я з вами прощаюся і…

Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь перекошені рогові окуляри й сказав:

— Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, ія… я…

Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:

— То… якт'ам наш к'ихітнийТедді? Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.

— Я… о, так… усе добре! — голосно відповів Люпин. — Так, він разом з Тонке… у її матері.

Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.

— Ось, я взяв фото! — вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об'єктив пухкеньким кулачком.

— Я був дурнем! — раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. — Ідіот, пихатий ідіот, я… я…

— Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, — підказав йому Фред.

Персі ковтнув слину. —Так, такий я був!

— Що ж, цим усе сказано, — і Фред простяг Персі руку.

Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.

— Пробач мені, тату, — сказав Персі.

Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.

— І чого це ти раптом прозрів, Персику? — поцікавився Джордж.

— Це вже давно мене мучило, — відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. — Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.