Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Нік, ти мусиш мені допомогти. Хто привид рейвенклов—

ської вежі? Майже—Безголовий—Нік здивувався і навіть трохи образився.

— Сіра Пані, хто ж іще? Невже тобі потрібні послуги при—

видок?

— Якби ж це була саме вона… ти знаєш, де вона зараз?

— Стривай…

Нікова голова погойдувалася над гофрованим коміром, коли він закрутив нею туди—сюди, щось виглядаючи над роїнням учнів.

— Отам, Гаррі, ота молода жінка з довгим волоссям.

Гаррі подивився туди, куди показував Нік прозорим пальцем, і побачив високу привидку. Впіймавши погляд Гаррі, вона підняла брови і відпливла крізь стіну.

Гаррі побіг за нею. Знайшовши двері коридору, в якому вона зникла, побачив її аж у самісінькому кінці. Вона плавно віддалялася.

— Гей… Зачекайте!… Поверніться!

Вона зупинилась і зависла за кілька дюймів над підлогою. Гаррі подумав, що колись вона була вродлива — з волоссям до пояса, у довжелезній, аж волочилася по підлозі, мантії. Водночас вигляд у неї був бундючний і пихатий. Роздивившись її зблизька, він згадав, що кілька разів стикався з нею в коридорах, але ніколи не розмовляв.

— Ви Сіра Пані?

Вона мовчки кивнула головою.

— Привидка рейвенкловської вежі?

— Саме так.

її тон не обнадіював.

— Прошу вас, мені потрібна допомога. Розкажіть мені все, що знаєте про втрачену діадему.

Холодна посмішка скривила її вуста.

— Боюся, — відвернулась вона, щоб пливти далі, — що я нічим тобі не допоможу.

— ЗАЖДІТЬ!

Він не збирався кричати, але злість і паніка вже його переповнювали. Глянув на годинник, поки вона ширяла перед ним. До півночі лишалося п'ятнадцять хвилин.

— Це терміново! — з люттю сказав він. — Якщо ця діадема в Гоґвортсі, я мушу негайно її знайти!

— Ти далеко не перший учень, що домагається діадеми, —зневажливо процідила вона. —До мене чіплялися цілі покоління учнів…

— Йдеться не про оцінки! — крикнув Гаррі. — Йдеться про Воддеморта… про те, щоб його здолати… чи вас це не цікавить?

Вона не могла почервоніти, але її прозорі щоки потемніли, а голос зазвучав роздратованіше, коли вона відповіла: —Авжеж, я… та як ти смієш припускати?… —Тоді поможіть мені! Вона втрачала самовладання.

— Це… це не питання… — почала вона затинатися. — Діадема моєї матері…

— Вашої матері?

Вона розсердилася на саму себе.

— За життя, — сказала вона негнучким голосом, — я була Геленою Рейвенклов.

— То ви її дочка? Тоді ви маєте знати, що сталося з діадемою!

— Хоч діадема й дарує мудрість, — вона явно намагалася себе опанувати, — та я сумніваюся, що вона допомогла б тобі здолати чаклуна, який називає себе лордом…

— Та я ж вам уже казав, що не збираюся її носити! — розлючено урвав її Гаррі. — Нема коли пояснювати… але якщо вам не байдужий Гоґвортс, якщо ви хочете, щоб було покінче—но з Волдемортом, то розкажіть усе, що знаєте про діадему!

Вона незворушно висіла в повітрі, дивлячись на нього, і Гаррі почала охоплювати безнадія. Якби їй було щось відомо, то вона б розповіла про це Флитвіку чи Дамблдору, котрі, мабуть, не раз її розпитували. Він похитав головою і повернувся, щоб іти, коли вона ледь чутно промовила:

— Я вкрала материну діадему.

— Ви… що ви зробили?

— Я вкрала діадему, — повторила пошепки Гелена Рей венклов. —Хотіла стати розумнішою, впливовішою за рідну матір. Я втекла з діадемою.

Він не знав, як йому вдалося завоювати її довіру, та й не питав про це. Він просто уважно слухав, а вона розповідала:

— Кажуть, мати не зізналася, що діадема зникла, а вдава ла, ніби коштовність усе ще в неї. Вона приховувала втрату й мою жахливу зраду навіть від інших засновників Гогвортсу.

— А тоді мати занедужала… смертельно занедужала. Попри все моє віроломство, вона жадала знову зі мною побачитися. Послала одного чоловіка, що давно мене любив, хоч я й відхилила всі його залицяння, щоб той мене знайшов. Знала, що він не заспокоїться, поки не доб'ється свого.

Гаррі чекав. Вона важко зітхнула й відкинула назад голову.

— Він вистежив мене в лісі, де я переховувалась. Коли я відмовилася з ним повертатися, він знавіснів. Барон мав Дуже запальну вдачу. Розлючений моєю відмовою і заздрячи моїй свободі, він пронизав мене ножем.

— Барон? Тобто?…

— Так, Кривавий Барон, —підтвердила Сіра Пані й відхилила плащ, щоб показати темну рану на грудях. — Коли ж він побачив, що накоїв, то відчув муки каяття. Схопив той самий ніж і вбив — себе. І ось уже багато століть він носить ланцюги як символ каяття… а як же інакше, — додала вона з гіркотою.

— А… а діадема?

— Залишалася там, де я її заховала, коли почула, що барон бреде лісом, шукаючи мене. В одному дуплистому дереві.

— У дуплистому дереві? — перепитав Гаррі. — Якому саме дереві? Де це було?

— У лісі в Албанії. У безлюдному місці, котре, як я гадала, буде недосяжне для моєї матері.

— В Албанії, — повторив Гаррі. З хаосу й плутанини почав з'являтися сенс, і тепер він розумів, чому вона розповіла йому те, чого не хотіла казати Дамблдорові і Флитвіку. — Ви вже комусь розповідали цю історію? Якомусь іншому учневі?

Вона заплющила очі й кивнула.

— Я ж… і гадки не мала… він був такий… улесливий. Здавалося, що… все розумів… і співчував…