Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв'язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою… Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі…

І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик. "Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!"

Перед очима раптом з'явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам'яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю…

— Ні! Ні! Благаю вас, благаю…

— Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!

— Я не брехав… клянуся, не брехав…

— Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!

— Клянусь, я не хотів… я вважав, що чужа чарівна паличка подіє…

— То поясни, що сталося. Лущусову паличку знищено!

— Я сам не розумію… зв'язок… існує… тільки між вашими двома паличками…

— Брешеш!

— Прошу… благаю вас…

І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії…

— Гаррі?

Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.

— Гаррі, вертайся в дім, — прошепотіла Герміона. — Ти вже передумав нас покидати?

— Залишайся, старий, — Рон гупнув Гаррі по спині.

— Що з тобою? — зазирнула в обличчя Герміона. —У тебе жахливий вигляд!

— Кращий, мабуть, — тремтячим голосом відповів Гаррі, — ніж в Олівандера…

Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.

— Це ж мало припинитися! Твій шрам… з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв'язок — Дамблдор казав тобі—заблокувати мозок! Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.

— Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —

Упир у піжамі

Шок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось—ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди—сюди, при—носячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнайскоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.

— Ти ж нічого не вдієш з тими… — Рон беззвучно проказав губами слово "горокраксами", — поки тобі не стукне сімнадцять. На тобі й досі є Слід. Та й хіба тут ми не можемо все розпланувати з таким самим успіхом, як і деінде? Чи, може, — Рон перейшов на шепіт, — ти вже знаєш, де вони, ті відомо—що?

— Не знаю, — зізнався Гаррі.

— Здається, Герміона щось там досліджувала, — згадав Рон. — Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.

Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Вілл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.

— Тридцять першого Слід перестає діяти, — сказав Гаррі. — Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу…

— П'ять днів, — твердо виправив його Рон. — Треба залишитися на весілля. Якщо ми його пропустимо, вони нас повбивають. Гаррі зрозумів, що "вони" — це Флер і місіс Візлі.

— Невже вони не усвідомлюють, як це важливо?…

— Звичайно, ні, — знизав плечима Рон. —Та й звідки їм про це знати. Але раз ти про це згадав, я хотів би побалакати на цю тему.

Рон зиркнув на двері, перевіряючи, чи не повертається місіс Візлі, і підсунувся ближче до Гаррі.

— Мама намагалася все вивідати у мене і в Герміони. Що ми задумали робити. Тепер візьметься за тебе, тож готуйся. Тато й Люпин теж допитувалися, але ми їм сказали, що Дамблдор велів тобі нікому не розповідати, крім нас, і вони відчепилися. Але не мама. Вона настроєна рішуче.

Не минуло й кількох годин, як Ронове передбачення здійснилося. Після обіду місіс Візлі покликала Гаррі, щоб він допоміг з'ясувати, чи не йому, бува, належить шкарпетка, яка, як їй здавалося, могла випасти з його рюкзака. Загнавши його в кут у крихітній посудомийні при кухні, вона відразу пішла в наступ.

— Рон і Герміона щось там вигадують, ніби ви всі троє кидаєте Гоґвортс, — почала вона невимушеним буденним тоном.

— О, — розгубився Гаррі. — Так. Кидаємо.

У кутку крутнувся відтискний валок для білизни, викидаючи щось схоже на камізельку містера Візлі.

— Можна запитати, чому ви відмовляєтеся від освіти? — продовжила місіс Візлі.

— Ну, Дамблдор доручив мені… одну справу, — пробурмотів Гаррі. — Рон і Герміона про це знають і хочуть допомогти.

— І яка ж це "справа"?

— Вибачте, я не можу…