Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— З дороги, всі з дороги! — заспівала місіс Візлі, заходячи у хвіртку з чимось схожим на велетенський, завбільшки з пляжний м'яч, снич. За мить Гаррі збагнув, що це його святковий торт. Місіс Візлі утримувала його в повітрі чарівною паличкою, не ризикуючи нести на руках через нерівний двір. Коли торт нарешті опинився посеред столу, Гаррі вигукнув:

— Це просто диво, місіс Візлі!

— Ой, та що там, дорогенький, — з любов'ю відказала вона. Рон за її спиною підняв угору великий палець і беззвучно проплямкав: "Молодець".

Гостей, що прибували ще до сьомої години, зустрічали на початку вулички Фред і Джордж, і заводили в дім. Геґрід з такої оказії нап'яв свій найкращий — і найогидніший — бурий ворсистий костюм. Люпин, тиснучи Гаррі руку, всміхався, та Гаррі помітив, що він смутний. Це було дивно, бо Тонкс поряд з ним аж сяяла.

— З днем народження, Гаррі, — вона міцно його обняла.

— Сімнайцятка, га? — сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину—як—цеберчину вина. — Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?

— Туманно, — засміявся Гаррі. — Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?

— Деталі я си забув, — пирхнув Геґрід. — Роне, Герміоно, як ся маєте?

— Добре, — відповіла Герміона. — А ти?

— Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдиноро—жата, я вам покажу, коли повернетесь… — Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпорив у кишені. — Осьо, Гаррі… не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се. — Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї. — З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.

— Дякую, Геґріде!

— Та що там, — махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід. —А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси… гей! Чарлі!

Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м'язистих руках.

— Здоров, Геґріде, як життя?

— Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?

— Норберт? —засміявся Чарлі. — Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.

— Шо… Норберт — се дівчина?

— Дівчина, — підтвердив Чарлі.

— Як ти знаєш? — здивувалася Герміона.

— Вони набагато зліші, — пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: — Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.

Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.

— Мабуть, почнемо без Артура, — оголосила вона гостям за якусь хвилину. — Мабуть, його затримали в… ой!

Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір'ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.

— Зі мною буде міністр магії.

Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.

— Нас тут не повинно бути, — одразу сказав Люпин. — Гаррі… вибач… поясню іншим разом…

Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.

— Міністр… а чому?… Нічого не розумію…

Та ніколи було обговорювати цю тему — за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера — гриву сивого волосся легко було впізнати.

Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.

— Вибачте, що потурбував, — сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. — Тим паче, що я непроханий гість.

Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.

— Бажаю довгих років життя.

— Дякую, — відповів Гаррі.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — сказав Скрімджер. — А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.

— З нами? — здивувався Рон. — А чому?

— Поясню, як будемо самі, — сказав Скрімджер. — Є тут де поговорити? — запитав він містера Візлі.

— Є, аякже, — відповів схвильований містер Візлі; — Є, е—е, у вітальні, підійде?

— Показуй дорогу, — звернувся Скрімджер до Рона. — Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.

Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.