Гаррі Поттер і таємна кімната

Позіхаючи й буркочучи, брати Візлі попленталися надвір, а Гаррі — слідом за ними. Сад був великий і саме такий, яким і має бути сад, подумав Гаррі. Дурслям він не сподобався б: там було повно бур'янів, а траву годилося б скосити, але попід мурами тулилися покривлені дерева, на кожній клумбі буяли небачені рослини, а у великому зеленому ставку кумкали жаби.

— Знаєш, маґли також мають у садках гномів, — сказав Ронові Гаррі, коли вони переходили галявину.

— Так, я бачив ті фігурки, які вони називають гномами, — відізвався Рон з-над куща півонії. — Якісь малі товсті діди морози з вудочками.

Почувся шум боротьби, кущ півонії затремтів, і звідти виринув Рон.

— Ось тобі гном, — сказав він похмуро.

— Заберрирруки! Заберрирруки! — верещав гном.

Він аж ніяк не нагадував Діда Мороза. Був малий і мовби зшитий зі шкіри, з великою Гулястою, лисою головою, точнісінько як картопля. Рон тримав його, витягнувши руку вбік, бо гномик брикався своїми мозолястими ноженятами. Рон схопив його за ноги й перевернув головою вниз.

— Треба робити ось так, — пояснив він. Тоді підняв гнома над головою ("Заберрирруки!") і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:

— Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном'ячих нірок.

Рон відпустив гномові ноги — той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.

— Слабенько! — скривився Фред. — Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.

Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп'явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.

— Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..

Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.

— Знаєш, їм усім клепки бракує, — сказав Джордж. схопивши відразу п'ятьох чи шістьох гномів. — Тільки зачують про дегномізацію — відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.

Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.

— Вони ще повернуться, — сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. — їм тут подобається… Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.

Аж тут грюкнули вхідні двері.

— Він повернувся! — вигукнув Джордж. — Тато вже вдома!

Усі побігли через сад до хати.

Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.

— Що за нічка, — пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.

Усі тим часом посідали довкола нього.

— Дев'ять обшуків. Дев'ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.

Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.

— Що-небудь знайшов, тату? — нетерпляче запитав Фред.

— Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, — позіхнув містер Візлі. — Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.

— Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? — здивувався Джордж.

— Просто щоб познущатися над маґлами, — зітхнув містер Візлі. — Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти. Звичайно, потім дуже важко натрапити на винуватця, бо маґл ніколи не зізнається, що його ключ постійно зменшується, а тільки наполягатиме, що просто загубив його. Та Бог з ними, вони просто зі шкури пнуться, щоб не помічати магії, навіть якщо це робиться у них під носом. Та чого тільки не зачаровують наші люди, ви навіть не повірите!

— НАПРИКЛАД, МАШИНИ? — зайшла до кухні місіс Візлі, тримаючи в руках, неначе меча, довжелезну коцюбу.

Містер Візлі рвучко розплющив очі й винувато глянув на дружину.

— М-машини, Молі, дорогенька?

— Так, Артуре, машини, — повторила місіс Візлі, виблискуючи очима. — Уяви собі чарівника, котрий купує стару іржаву машину, каже своїй дружині, що хотів би просто її розібрати, аби побачити, як вона працює, а насправді зачаровує її, щоб та машина літала.

Містер Візлі закліпав очима.

— Ну, дорогенька, я гадаю, ти з'ясувала б, що він робив те все, не порушуючи закону. Хоч, е-е… можливо, було б і краще, якби е-е… він сказав дружині правду. В законі, якщо подивитися, є невеличка лазівка. Якщо він не мав наміру літати на цій машині, то те, що вона може літати, ще не…

— Артуре Візлі, ти сам подбав про цю лазівку, коли складав той закон! — закричала місіс Візлі. — Щоб ти й далі міг длубатися в тому маґлівському смітті, яким забитий твій сарай! І знай: Гаррі прибув сьогодні вранці в машині, якою ти не мав наміру літати!

— Гаррі? — здивувався містер Візлі. — Який Гаррі? Він озирнувся, побачив Гаррі й аж підскочив.