Гаррі Поттер і таємна кімната

— Я не думаю, що я такий, як він! — аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. — Тобто я… я у Ґрифін-дорі… я…

Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів.

— Пане професоре, — промовив він за якусь мить, — Сортувальний капелюх казав мені, що я… що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.

— Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, — бо Волдеморт — останній живий нащадок Салазара Слизерина — теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.

— То Волдеморт передав мені частинку себе самого? — приголомшено запитав Гаррі.

— Здається, так.

— І я таки мав бути в Слизерині, — розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. — Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і…

— Послав тебе до Ґрифіндору, — спокійно докінчив Дамблдор. — Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром — зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю… певною зневагою до правил, — додав він — тут його вуса знову затремтіли. — А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.

— Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, — розпачливо сказав Гаррі.

— Саме так! — знову засяяв Дамблдор. — Цим ти і відрізняєшся від Тома Редла. Те, ким ми є насправді, Гаррі, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору.

Гаррі приголомшено й нерухомо сидів у кріслі.

— А коли тобі потрібні ще докази, що ти істинний ґрифіндорець, то уважніше придивися до ось цього.

Дамблдор підняв зі столу закривавленого срібного меча і подав його Гаррі. Той похмуро покрутив його в руках: підсвічений вогнем каміна меч поблискував рубінами. І тут Гаррі побачив ім'я, викарбуване знизу під руків'ям: Ґодрік Ґрифіндор.

— Знай, Гаррі: тільки істинний ґрифіндорець може витягти цей меч з капелюха.

Якусь хвилину обидва мовчали. Тоді Дамблдор висунув одну з шухлядок столу професорки Макґонеґел і дістав звідти перо й каламар.

— Гаррі, тобі треба попоїсти й виспатися. А зараз — на бенкет. А я тим часом напишу в Азкабан — треба визволити нашого лісника, і дам оголошення для "Щоденного віщуна", — додав він багатозначно. — Нам буде потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, чому це ми завжди маємо з ними такі клопоти, га?

Гаррі підвівся й рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися клямки, як двері так рвучко відчинилися, що аж грюкнули об стіну.

У дверях стояв розлючений Луціус Мелфой, а під його рукою зіщулився перебинтований з голови до ніг Добі.

— Добрий вечір, Луціусе! — привітно сказав Дамблдор.

Містер Мелфой влетів у кімнату, мало не збивши Гаррі з ніг.

Добі з переляканим обличчям подріботів за ним, ховаючись за полу його мантії.

— Ага! — вигукнув Луціус Мелфой і вп'явся у Дамблдора холодними очима. — Ти повернувся! Члени опікунської ради звільнили тебе, а ти однак наважився вернутись у Гоґвортс.

— Бачиш, Луціусе, — незворушно усміхнувся Дамблдор, — решта одинадцять членів Ради зв'язалися сьогодні зі мною. Чесно кажучи, це була просто якась совина злива. Вони почули про загибель доньки Артура Візлі й захотіли, щоб я негайно повернувся. Зрештою, вони вирішили, що я — найкраща кандидатура на цю посаду. А ще вони розповіли мені дуже дивні речі. Декому з них здалося, ніби ти погрожував проклясти їхні родини, якщо вони не погодяться відправити мене у тимчасову відставку.

Містер Мелфой зблід, як мрець, але його очі-щілини й далі променилися люттю.

— І що? Ви, може, припинили напади? — вишкірився він. — Піймали злочинця?

— Піймали, — усміхнувся Дамблдор.

— Ну? — вигукнув містер Мелфой. — І хто це?

— Той, що й минулого разу, Луціусе, — відповів Дамблдор. — Але тепер Волдеморт діяв через іншу людину. З допомогою цього щоденника.

Допитливо стежачи за Мелфоєм, Дамблдор підняв невеличку чорну книжечку з великою дірою в центрі.

Гаррі увесь той час дивився на Добі. Ельф витворяв щось дуже дивне. Багатозначно вп'явшись у Гаррі своїми великими очима, він показав на щоденник, тоді — на містера Мелфоя, а тоді почав лупцювати себе кулаком по голові.

— Зрозуміло, — поволі промовив містер Мелфой.

— Дотепний план, — сказав Дамблдор рівним голосом, і далі дивлячись просто у вічі Мелфоя. — Адже, якби Гаррі… — містер Мелфой гостро зиркнув на Гаррі, — …та його приятель Рон не знайшли цієї книжечки, то що ж — у всьому могли б звинуватити Джіні Візлі. Ніхто не зміг би довести, Що вона діяла не з власної волі.

Мелфой мовчав. Його обличчя зненацька перетворилося на маску.