Читаем Гілея полностью

Ніхто в роті не отримував таких листів, як Максим Карагач. їх можна було читати, як вірші. І Максим читав Ганнусині листи екіпажеві свого танка — від початку до кінця, а не так, як, наприклад, Володя Мордвинов.

Отримавши листа, Володя скликав друзів, звичайно, у вільний час, і говорив:

Тільки для вас. Слухайте, йолопи, які листи одержують від коханих гвардійці. «Дорогий Володю, — читав він. — Спасибі за твого листа, в якому ти пишеш, що... (Володя пропускає кілька рядків). У мене на роботі все добре, але я весь час... (Знову пропущено кілька рядків). Кожного разу, коли я проходжу повз той сад, в якому ти... Це не для вас, браття... Жду тебе, Володю, і... Пиши мені частіше... Тисячу разів...» Зрозуміло? От як пишуть!

А Ганнусині листи Максим читав без пропусків, бо там наче було написано для всіх... Ганнуся, певно, ще не знала, що кохає Максима, і слухали хлопці про Овечий хутір, про степові бурі, про трагічну долю Бранки, про смерть діда Опанаса, про філософа Геродота, який назвав Гілеєю Максимів край, про Берика Джусуєва, який купив у цигана коня і випустив його на волю...

— Нізащо не повірю, що вона вчиться в дев’ятому класі, — категорично заявив Володя. — Геродот... Гілея... Бранка. Не вірю.

— Одне слово, лірика, — підсумовував завжди старшина Петро Мак. — Пише кожен, як уміє і чим у нього заряджена душа. Холостим заряджена — холостими все життя буде смалити в божий світ, шрапнеллю — буде бити шрапнеллю, а є дівчата... ракетного удару... Раз — і будь здоров. Ти, Карагач, попав під ракетний обстріл...

Максим згадував Марту. Кожного разу, коли приходив лист од Ганнусі, перед ним поставала Марта. Він пам’ятав її тільки такою, яку бачив біля степового колодязя, коли вперше поцілував. Він забув, якою вона була, коли йшов у армію, коли ще зовсім малими просиджували днями над книгами, коли пасли овець разом з дідом Опанасом... Пам’ятав ту, біля криниці... Певно, такою вона і залишиться в спогадах назавжди...

«Цундап» пробирався до центральної садиби радгоспу. Сутеніло. Максим під’їхав до інтернату — два хлопчики стояли на воротях:

— Ганнуся Гомон є?

— Вони вже поїхали, їх забрали, а наш бригадир, мабуть, знову не дав коней, — скаржився старший.

— Куди ж вони поїхали?

— На Овечий. Машиною їх забрали, а наш бригадир не дає коней...

— Дурень ваш бригадир, — сказав Максим. — А якою дорогою вони поїхали?

— На Крижаки, бо по дорозі ще Васю-відмінника підвозять... А наш бригадир... Я йому скажу, що він дурень, — пообіцяв хлопчик, — або тато йому скаже.


«Цундап» добирався до Крижаків... «А що, коли не наздожену? — думав Максим, — Доведеться йти до хати Гомонів, а хотілося зустріти саму... Посадовив би в коляску і повіз...»

Максим лише тепер відчував, що трохи боїться цієї зустрічі, адже він раніше ніколи не звертав уваги на босоноге дівчисько, яке бігало по хуторі... Тепер їй уже сімнадцять... Тоді, біля криниці, Марта теж мала сімнадцять зарубок на стовпчику біля ганку...

Максим поминув Крижаний хутір і побачив поперед себе машину з. брезентовим пологом. Обігнавши іі, подав знак шоферу, і той зупинився:

— Що, солдате, підвезти?

— Максиме! — Ганнуся вистрибнула з кузова.

До нього підійшла росла, тонка дівчина з темними карими очима, відкинула косу й посміхнулася — на рівному носику зібралися ледь помітні зморшки, їх запам’ятав Максим...

— Я приїхав, Ганнусю, — розгубившись, повідомив Максим.

— Добре, що ти приїхав, — відверто розглядала хлопця.

— Сідай зі мною, — Максим показав на коляску.

— І я хочу, Максиме! — підбіг Юрасик.

Юрасик зруйнував Максимові сподівання, але що вдієш? Він умостився в колясці, а Ганнуся на сидінні позаду Максима.

— Тримайся, Ганнусю! — сказав Максим, і на його плечі лягли легкі, мов крила, руки.

На крутих поворотах Ганнуся мимоволі притискувалася до Максима, і йому здавалося, що старий трофейний «цундап», порушуючи розрахунки конструкторів, летить. А Ганнуся, обхопивши хлопця руками, мружачись од вітру, заливалася щасливим сміхом.

Не доїжджаючи до Степового, Максим повернув ліворуч , до піщаного кургану. «Цундап» зупинився на обочині дороги. Вечірній присмерк осідав на молодий ліс, і лапаті сосонки здавалися казковими істотами.

— Ти хочеш подивитися на свій ліс? — запитала Ганнуся. — Тебе нема, а він росте...

— Я хочу піти до могили діда Опанаса.

— Треба йти цією просікою, а то заблудимо — Ганнуся взяла Максима за руку.

— Бачиш, уже можна заблудити в нашому степу, — сказав Максим, — а садили ж ми з Іваном Трифоновичем малесенькі сосонки...

— Я теж з мамою садила... А тепер-ці сосни вищі за мене, ось поглянь! — Ганнуся стала біля крислатого дерева, рука ледь торкнулася вершечка. — А ти дістанеш?

Максим підійшов до сосни з другого боку, і їхні руки стрілись, не руки, а лише пучки пальців — легенько-легенько... Потім Максимові пальці стиснули Ганнусину руку разом із сосновою гіллячкою, колючки вп’ялися сотнями голок, але не було боляче, слово честі...

Перейти на страницу:

Похожие книги

Тонкий профиль
Тонкий профиль

«Тонкий профиль» — повесть, родившаяся в результате многолетних наблюдений писателя за жизнью большого уральского завода. Герои книги — люди труда, славные представители наших трубопрокатчиков.Повесть остросюжетна. За конфликтом производственным стоит конфликт нравственный. Что правильнее — внести лишь небольшие изменения в технологию и за счет них добиться временных успехов или, преодолев трудности, реконструировать цехи и надолго выйти на рубеж передовых? Этот вопрос оказывается краеугольным для определения позиций героев повести. На нем проверяются их характеры, устремления, нравственные начала.Книга строго документальна в своей основе. Композиция повествования потребовала лишь некоторого хронологического смещения событий, а острые жизненные конфликты — замены нескольких фамилий на вымышленные.

Анатолий Михайлович Медников

Проза / Роман, повесть / Советская классическая проза