Гілея

Над могилою діда Опанаса стояв тесаний високий дубовий стовп із зіркою. Років з тридцять тому цього стовпа привіз від Дніпра батько Карагача, беріг його для сволока на нову хату, та так і помер у старій. Матвій Карагач сам обтесав його і разом з Іваном та Парамоном поставив на могилі чабана. Так єдиний на десь хутір дубовий стовп став пам’ятником.

— А хіба дід Опанас був військовим, що йому зірку прибили? — запитав Юрасик. — Це тільки солдат із зірками ховають...

— Дід усе життя був солдатом, Юрасику, — сказав Максим.

— А в нього не було форми, — заперечив малий. — У діда були старі штани...

— Форма ще не робить людину солдатом, — промовила Ганнуся.

Юрасик не погодився, але промовчав: нічого ці дівчата не розуміють у військовій справі; Треба буде розпитати тата Берика.

Максим і Ганнуся пішли на курган, поплентався за ними і Юрасик: чого вони там не бачили? Краще ж їхати на мотоциклі, ніж кушпелити цей пісок.

З кургану нічого не було видно — місяць ще не зійшов, а зорі, розгубивши в галактиках своє світло, тьмяно мерехтіли на скаламученому хмарами небі.

— Тут вранці красиво, коли сонце сходить, — тихо сказала Ганнуся. — Я приходжу сюди...

— Я теж приходив на цей курган, — пригадав Максим. — Колись він був високий-високий...

— Це коли ми були малими...

— Я тебе пам’ятаю завжди малою...

— А я тебе — з Мартою... Ти бігав за нею, як приручене ягня...

— Я ніколи не був ягням, — ображено відповів Максим.

— Ти не гнівайся, що я так сказала... Ти був закоханий у Марту, правда? — Максим побачив, як у Ганнусиних карих очах потонули дві зірочки. —-Скажи, правда?.. Або не треба...

— Марти вже давно нема, Ганнусю...

— А любов залишилася?

— Тепер я думаю про тебе, — прошепотів Максим.

— І я... про тебе...

— Але ти не пишеш про це в своїх листах...

— Ти їх неуважно читаєш...

— Я перечитую їх по сто разів, Ганнусю!

— Виходить, ти ще не вмієш читати моїх листів...

— Я навчуся...

Юрасик не витерпів, підбіг до сестри і шарпнув за кофту:

— Я додому хочу, молока хочу, а вони: «любов, любов, листи, листи...» Як розкажу мамі, то вона тобі...

— Ах ти ж шпигун! — Максим узяв за руку Ганнусю. — Тікаймо!

Івони побігли з кургану в гущавину сосон.

Та від Юрасика ніхто не сховається, бо він, якщо вже хоче знати Максим, не шпигун, а розвідник. Юрасик плазом пробирався по їх слідах, тримаючи напоготові два автомати, пістолет, і ще три гранати було за поясом його мундира з погонами майора...

— Ага! — вигукнув неперевершений розвідник. — Бачу! Цілуєтесь! А я мамі розкажу!

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо...

22

«Я призналася Максимові, що кохаю його. Мене ніхто не вчив цих слів, вони самі звідкись узялися. Марійка сказала, що про любов не треба говорити хлопцеві. Чому не треба, якщо мені хочеться, щоб він знав? Якби люди завжди говорили про те, що думають, то було б легко жити на світі».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Велике діло реклама.

Досить було місцевим агентствам Аерофлоту в обласних і районних центрах повивішувати на фанерних щитах оголошення: «Літайте літаками Аерофлоту» чи «Швидко, зручно, вигідно», як, здавалося, весь Казахстан пересів на літаки, ігноруючи машини, коней, віслюків, верблюдів і все інше, що могло везти: Літаки місцевих авіаліній — невибагливі роботяги — не вимагали особливих аеродромів, оснащених найновішою навігаційною технікою. Все було гранично просто: поблизу міста чи села відмежовували прапорцями шматок степу, ставили маленьку хатину (диспетчерський пункт) з радіостанцією, відкривали касу і — будь ласка — летіть на всі чотири сторони.

Висушений степ у літні місяці не поступався міцністю перед гудроном, залізобетоном і найвищими марками цементу, і лише піщані або снігові бурі порушували розклад руху літаків. Та сьогодні день видався тихий, і Талди-Курганський аеродром був відкритий. До рейсу на Алма-Ату залишалося ще зо дві години, і вся багаточисленна рідня Берика Джусуєва, розташувавшись просто на аеродромі, пила традиційний кок-чай. Звичайно, що до чаю був беш-бармак і холодна баранина. На килимі сиділи Берик з Юрасиком, аксакали й поважні гості. Юрасик не розумів, про що вони говорили, але по очах батька й дідуся відчував, що слова були добрі. Два тижні пробув він у невеличкому аулі серед цих людей, і тепер йому було жаль розлучатися з ними і особливо з бабунею. Він уже ніколи, напевно, не забуде, як вона просиджувала коло нього ночі. Вони розмовляли, не розуміючи одне одного, лише пісні, які співала йому бабуся, розумів Юрасик.