Гілея

— Я ще не думав, Юхиме Івановичу.

— А ти подумай, — сказав дід, розмотуючи балалайку, — і про Новий рік, і про різдво... Повоювали, а тепер і погуляти треба, Ромка, щоб жизнь марно не йшла.

— А ви де були під час війни, Юхиме Івановичу?

— Ми з твоєю бабою на Алтай були вивезені. Баба померла, а я був приставлений сторожем до кондитерської фабрики, — підморгнув дід. — Такі молодиці ходили повз мене щодня... З шоколадом... Було до мене вніманіє... А після війни в рідні краї потягнуло... Біда. Село зруйноване, ех, — махнув дід рукою і вдарив по струнах балалайки.

— Тихіше, Юхиме Івановичу, — показав Роман на годинника, — люди сплять.

— Ти, Ромка, внук, і знай повагу до діда!

Нарешті дід вгомонився, і Роман уклав його в ліжко. Вранці, приготувавши дідові сніданок, Мірошник пішов на роботу. Повернувшись увечері з колгоспів, Роман діда не застав.

— Вони пішли в чайну, — повідомила Параска..

Справді, Юхим Іванович сидів у чайній в добрій

компанії. Був там комендант базару, завідувач складу промкомбінату і ще кілька невідомих Романові людей. Як потім розповідала буфетниця, дід Юхим одразу ж, прийшовши у чайну, відрекомендувався, що він рідний дід першого секретаря райкому і любить порядок. Знайомство зав'язалося швидко, і вже за годину всі, хто був у чайній, знали дідову біографію і все, що стосувалося його знаменитого внука.

Роман Олексійович попросив директора чайної, щоб він викликав діда із залу, але Юхим Іванович одразу відчув, чим це скінчиться, і сказав:

— Передай Ромці, то так діло не пойдьоть. Не желаю — Юхим Іванович подивився, яке враження справила на товариство його заява, додав: — Скажи Ромці, щоб приніс мені балалайку!

Дід причвалав додому опівночі і поклявся, що більше не буде так довго засиджуватися. Все ж Роман порадив дідові повертатися додому до Марфи Порфирівни, на що той категорично відповів:

— Не желаю! Не май права, Ромка, проганяти старого заслуженого діда.

Дід просидів вдома кілька днів, а потім не витерпів і щез на півмісяця. Начальник міліції знайшов його в однієї молодиці аж за Дніпром. Роман написав матері листа, і діда недавно забрали. Після його від’їзду Роман повіддавав дідові борги і мав кілька зустрічей з задніпрянською молодицею, яка вимагала негайно повернути їй діда, бо він присягався одружитися, що може підтвердити і батюшка, котрий мав повінчати їх ще до великого посту. І справді, через тиждень секретарка подала Мірошнику листа від батюшки, який підтверджував справедливість усього сказаного молодицею.

Мірошник прочитав кільком райкомівцям цього листа і забув про нього.

Все це спливло в пам’яті Мірошника зараз, коли до кімнатки, де вони обідали з Іваном Запорожний, увійшов редактор газети Петро Петрович Лобан, з яким вони виряджали діда. Він осміхнувся і подав Мірошнику і Запорожному пухку вологу руку, потім пригладив свої рудуваті кучері і сів.

— Пробачте, Романе Олексійовичу, — сказав він, — але на вас чекає товариш з обкому. Дуже хоче вас бачити... Не дадуть пообідати.

— Зараз піду.

— Я хочу підготувати кілька матеріалів про боротьбу З розкрадачами соціалістичної власності, — вів далі Лобан. — Яка ваша думка?

— Готуйте, — відповів Мірошник.

— Я домовився з прокурором, щоб висвітлити деякі судові справи, пов’язані з цією проблемою, — Петро Петрович любив висловлюватися офіційними фразами, це було зручно, бо ніхто не міг вкласти у них інший зміст. — У Семидолах, Романе Олексійовичу, на гарячому спіймано одного чи кількох злодіїв, мені дзвонив товариш Швайка. З вашого дозволу, я займуся цією справою.

— Я швидко, — сказав Мірошник Івану, — зачекай, підвезу.

Мірошник вийшов.

У райкомі його чекав інструктор обкому. Зайшовши до кабінету, він розгорнув свою теку.

— Даруйте, що відірвав вас, але служба є служба, Романе Олексійовичу, — сказав інструктор. — Прошу вас прочитати цей лист і дати нам письмове пояснення. Це — копія, — подав аркуш паперу.

Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?

Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.

— Чого ви смієтесь? — поцікавився інструктор.

— Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.

— Ні, я прошу лише написати пояснення, — сказав інструктор.

— Навіщо? — враз посерйознішав Мірошник.

— Такий порядок.

— Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?

— Я мушу привезти ваше пояснення, — наполягав інструктор.

— Я писати не буду!

— Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...

— Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, — перебив його Мірошник.

— Я так і доповім, — сказав інструктор і демонстративно закрив теку.

* * *