Гілея

Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.

— Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.

— Вдома давно був? — спитав Мірошник.

— Давно.

— А з Яринкою в тебе як?

— Ніяк.

— Не захотіла їхати з тобою?

— Не захотіла, Романе Олексійовичу...

— Співчуваю...

— Мені пора, — потиснув руку Мірошнику Іван.

Шофер загальмував.

-Колись навідаюсь до тебе, — пообіцяв Мірошник.

— Людьми пособіть нам, — нагадав ще раз Іван.

— Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, — наказав Мірошник шоферу.

Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:

-Скат спустив, товаришу Мірошник, — доповів міліціонер, — з вашого дозволу, прошу насоса.

— Будь ласка, — відповів Мірошник. — Куди їдете?

— Доставляю заарештовану, товаришу секретар! — Милентій показав на згорблену постать.

Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.

— Звідки ви? — запитав Мірошник.

— Із Семидолів, — десь у складках хустки заплуталася відповідь.

— Що ж ти натворила?

— Нічого, — відповіла Настуня, доправляючи хустку.

На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині

очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.

— Як твоє прізвище?

— Сторожук, — з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. — Заарештована за розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.

— Я нічого не крала! — кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.

— Не положено! — вигукнув Милентій, але. Мірошник порухом руки заспокоїв його.

Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. «Красива ж яка», — подумав Мірошник.

— Що ж сталося в тебе? — Дівчина мовчала. — Твій батько — Ілько Сторожук?

— Так.

— Ми знайомі... Що ж сталося? — запитав ще раз. — Як тебе звуть?

— Настуня, — назвала своє звичне ймення.

— Ти справді взяла пшеницю, Настуню?

— Ні.

— Тоді чому ж тебе... везуть?

Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.

— Ми з мамою працювали на складі, зерно чистили, — дивлячись кудись у степ, розповідала Настуня. — І мама взяла в торбинку пшениці... Я тільки вдома побачила... Хотіла віднести, але прийшов Кирило Швайка зкомірником і написали акта... Вони забрала пшеницю, а потім прийшли знову і сказали, що маму будуть судити. Потім прийшов батько і вдарив маму батогом... за те, що вона його зганьбила... Коли прислали виконавця по маму, то я сказала в сільраді, що то я взяла пшеницю, і Швайка переписав акта... Тепер мене везуть...

— Навіщо ж ти на себе наговорила?

— А хто ж дасть раду дітям, як маму заберуть? — розважливо сказала Настуня.

— Скільки ж у вас дітей?

— Зі мною шестеро...

Милентій був украй здивований, коли побачив, що секретар райкому допоміг дівчині сісти в машину, а йому сказав;

— Це непорозуміння, товаришу міліціонер. Я сам розберуся, а ви можете бути вільні.

Машина рушила. Милентій вмостився на сидінні бідарки, знизав плечима і сказав коневі:

— Додому.

5

«Вчора ми покладали вінки на могилу наших солдатів. Мені було дуже сумно. У нас на хуторі нема кладовища. Я сказала дівчатам, а вони не вірять. І вчителька не повірила і сказала, що кладовища нема тільки там, де живуть безсмертні люди... Чому вони не вірять, що у нас нема кладовища?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Нарешті пальто було пошите. Ольвіопільський кравець божився, що такого пальта нема ні в кого в усьому районі. А як пошите? Хоч на виставку. Данило стояв перед кравцем і слухняно повертався на всі боки. А з дзеркала дивився якийсь незнайомий парубок і щасливо усміхався Данилові. На радощах Данило дав кравцеві зверх плати кілька карбованців, літр горілки і добрячий шматок сала. Зворушений такою щедрістю клієнта, кравець віддав решту сукна, що лишилося після розкрою, і два запасних гудзики.

Всю дорогу додому Данило тримав руку на рядні, в яке було загорнуте пальто, і думав про те, як появиться

він у клубі в своїй обнові і що скаже Яринка. Уже вдома Данило надивився на пальто досхочу. Разів шість приміряв його перед матір’ю, походжаючи по кімнаті. Явдошині очі світилися щастям.