Гілея

— Забирайте ваше пальто! — урочисто проголосив Милентій, показуючи рукою в гарбузиння. — І не затуркуйте міліції голову, тітко Явдохо.

У гарбузинні лежало чорне пальто, а бичок смачно жував сивий смушевий комір.

* * *

— Чому ж ти не писав? — допитувалася Яринка.

— У нас нема пошти.

— Я й забула, Іване... До матері не зайдеш?

— Колись приїду, — сказав непевно.

— Ти хоч згадуєш мене?

— Згадую...

Марті здалося, що ота простоволоса дівка вже три години стоїть з Іваном. Ач, як прибралася, в туфельках. Стрічку в коси заплела. Видно, та пташка. Марта рішуче підійшла до Івана, бо оцю вертихвістку вона й бачити не хоче.

— Коли поїдемо? — запитала, не зводячи очей з вродливого обличчя Яринки. Розглядала довго, безцеремонно, не приховуючи зневаги.

— Познайомся, Марто, це — Яринка, — порушив мовчанку Іван.

— Ну й що? — Марта заклала руки за спину і похитувалася на своїх довгих ногах.

На мить схрестилися два погляди, і обом стало усе зрозуміло:

Яринці: Так ось чого він не пише. Пошти нема... Яка горда... Красива. Схожа на туркеню... Вища за мене... і талія, здається, тонша... Ні, я краща... Ні, туркеня краща... Коси важкі, аж голову відтягують назад... Брови — врозліт, наче крильця ластовині... А в мене лице біліше й губи повніші... Бач, як, безсовісна, стегнами вихитує...

Марті: Виніжена.... не переробилася... Коси якісь попелясті... а перетягнулася як! Все одно в мене талія тонша... і вища я... їй-богу, кривонога... Ні, то вона так стала... Туфельки показує... Якби ж мені такі туфлі... Очі опустила — вії показує, що довгі... Ні, носик рівненький... Ліфчик аж під пахви врізався, попідтягувала до носа, щоб усі бачили... Треба й собі ліфчика пошити... Так ось кого він любить, за ким сохне... Так ось чому не помічає мене, а я, дурна, ночей не сплю... Скільки ж такі туфлі можуть коштувати?.. А я краща, а я краща...

— Машина! — крикнув Максим, і Марта побігла.

— Іду! — сказав Іван.

— Хто вона? — не підводячи очей, спитала Яринка.

— Марта. На хуторі живе... на квартирі у них...

— Знайшов квартиру... разом з...

— Яринко!

— Я все бачу.

— Неправда! Як ти можеш так? Ми ралом працюємо... Ми... дружимо...

— Знаю я цю дружбу, — промовила Яринка, і її очі наповнилися слізьми, — Вона любить тебе, я бачу...

— Нічого ти не бачиш, Яринко... Я все ще чекаю тебе...

— Довго будеш чекати?

— Не знаю.

— Спасибі за відвертість.

— Я мушу йти, Яринко, — сказав Іван, — треба допомогти навантажити машину.

— Йди... йди до своєї туркені! — крізь плач вирвалося в Яринки, і вона пішла, не оглядаючись.

На березі Яринку чекав Данило Прах.

* * *

Марта відмовилася сідати в кабіну, і тому це почесне місце зайняв Парамон. Шофер кинув Іванові в кузов шмат старого брезенту, на ньому і вмостилися Максим, Марта й Іван. Дівчина демонстративно відсунулася від Запорожного, притулившись до Максима, щоб не було так холодно, і хлопець боявся вже й поворухнутися. Наздогнали довгу валку підвід з торфом.

Жаль було Івану, що так і не домовився ні про що з Яринкою. Якби ж не підійшла Марта, то все було б інакше... Туркенею назвала... Справді, Марта схожа на туркеню... Іван пригадував злі Яринчині слова, породжені ревністю, і вперше подумав, що Яринка мала право на цю ревність. Хіба ж не правда, що він не раз ловив себе на бажанні підхопити Марту на руки, понести її по безмовному степу, цілувати... Але поміж ними завжди ставала Яринка. Думав про неї, любив її і чекав, усе сподіваючись, що колись вона появиться на Овечому хуторі...

Марта заплющила очі і вдавала, що спить. Хоч як вона горнулася до Максима, але відчувала поруч Івана. Найкраще було б зіскочити зараз з машини і піти кудись у степ... Хай потім шукають... Ніхто не знайде Марти. І він буде винен у її смерті... Навіщо жити, коли її перше кохання відкинуте, коли воно не потрібне йому?.. А може, вона умовить його, розкаже йому про свою любов, і він... повірить їй і забуде оту... Та не приїде до нього, вона побоїться Овечого хутора, заметілей і піщаних бур. А Марті нічого не страшно, аби лиш бути поруч з ним. Вона згодна переносити для нього гори чорної землі і засадити лісами весь степ... Вона може вмерти заради нього, як вмерла колись за свого коханого Бранка... Не в книжках, не в казках померла за свою любов Бранка, а тут, в їхньому степу, на Овечому хуторі... Невже люди не чули про Бранку?

— Максиме, — прошепотілаМарта, — люди знають про нашу Бранку?

— Може, й чули, — Максим боявся й поворухнутися, щоб Марта, бува, не подумала, що йому незручно сидіти.-— Ти, Іване, чув про Бранку?

— А хто це? — запитав Іван. — Де вона?

— На нашому хуторі жила, ще коли дід Опанас маленький був, — пояснив Максим.

— Ні, не чув.

— Ніхто не чув про таку жінку, — промовила Марта з докором усьому світу.

— Що ж вона таке зробила? — Іван подивився на Марту.

— Нічого... вона просто вірно кохала... Я тобі розкажу, — Марта хотіла, щоб зараз її почули всі люди на землі...

* * *