Читаем Гілея полностью

Солдати й офіцери встали і влаштували Парамонові овацію. Він, щасливий і гордий, зійшов зі сцени і сів біля незнайомого полковника... Той потиснув йому руку, а потім обняв Парамона і при всіх (Марина ж бачила) поцілував.

Потім виступали учасники художньої самодіяльності, але Парамонові здавалося, що ніхто на ту сцену й не дивиться, а всі погляди звернені на нього. Тепер, вирішив Парамон, я буду виступати завжди.

— Як ти почуваєш себе? — пошепки запитала Марта Івана, коли на сцені два танцюристи вибивали «бариню».

— Скоро приїду, Марто... Спасибі тобі за гіллячки, — Іван потиснув гарячу Мартину руку.

— Знаєш, звідки вона?

— Ні...

— То з тієї ялинки, що ти подарував мені... Я так боялася за тебе...

— Уже все минулося, Марто.

— І скучала я...

— Спасибі...

— А ти?

— І я... Все думав про вас...

— А про мене?

— І про тебе...

— Я тебе люблю, Іване... Я давно хотіла тобі сказати... Якби ти помер, то і я б за тобою...

— Можна біля вас сісти? — після закінчення танцю протиснувся між рядами стільців Сергій.

— Прошу, — сказав Іван, ще не збагнувши, що йому говорила Марта.

Це освідчення було несподіваним і для Марти, хоч вона вже безліч разів повторювала його в своїх думках. Але воно мало виглядати зовсім не так, як сталося. Думала дочекатися від нього цих слів, а сказала сама. Гадала, що скаже йому на самоті в степу, на своєму кургані, а призналася в переповненому притемненому залі... Відважилася і сказала: хай знає.


* * *


Мірошник приїхав неждано, бо хто вириватиметься в таку заметіль? Привів його Іраклій Давидович в Іванову палату, допоміг роздягтися і залишив їх удвох.

— Не думав, що приїдете в таку заметіль, Романе Олексійовичу, — щиро зрадів появі Мірошника Іван.

— Ми просто з області з генералом приїхали. Бюро обкому було, — Мірошник грів руки біля пічки. — Тебе згадував секретар обкому. Хвалив.

— Рано ще.

— Чого ж, Іване, дещо зробили, але на весну готуйся до штурму. План посадки збільшили нам утричі... Розумієш?

— А чим я його виконувати буду, Романе Олексійовичу?

— Обіцяли допомогти людьми і технікою. Два трактори вже маєш і машину дамо... Курси лісоводів ми організували в районі, пришлемо тобі помічника. А ти молодець. Не думав, що таке зробиш на Овечому. Люди повірили тобі. Помічниця в тебе хороша, Марина, — пригадав Мірошник, — просто талановита жінка... І солдати, і Марта...

— Якби не ці люди, Романе Олексійовичу, то нічого б н там не зробив, — промовив Іван.

— Знаю, Іване, що тяжко тобі, але нічим більше допомогти зараз не можемо. Коли ти вийдеш звідси?

— Іраклій Давидович не відпускає, але я майже умовив його... Хочу матір побачити, засумував.

— їдь, Іване. Дам тобі машину і їдь... Забуваємо ми матерів, — зітхнув Мірошник, — згадуємо, коли незгоди якісь, а то...

— Робота, Романе Олексійовичу...

— А роки минають. Все особисте відкладаємо на «потім». Про себе забуваєш, а тобі не вірять, підозрюють, ех... — так і не доказавши, Мірошник змовк.

— Ви про що, Романе Олексійовичу?

— Про себе...

— Знову пишуть? — пригадав Іван історію з Мірошниковим дідом.

— Вже не про діда, — гірко посміхнувся Мірошник. — Уже дописалися до того, що я покриваю розкрадачів народного добра... Ти розумієш?.. Знову писав сьогодні пояснювальні записки та виправдовувався... як ледве в оточення не потрапив... Це вже після Ленінградського фронту перевели мене на Білоруський... ну й попали ми з полком біля Ченстохова... сім днів до своїх пробивалися штурмом, такі хлопці загинули... Якби не Джусуєв, то... я б з тобою не сидів... а тепер пояснюй...

— Джусуєв? — повторив Іван. — Я десь чув це прізвище... Не пам’ятаю де...

— Берик Джусуєв — казах з Талди-Курганської області, — пригадував Мірошник, — командував розвідротою у нас... Мене собою в атаці прикрив, а його... навіть не поховали...

— Треба було першому в обкомі розповісти, — сказав Іван.

— У нього й без цього стільки клопоту... Нічого, Іване, переживемо...

— А мені здавалося, що після війни у нас життя... чисте буде, без падлюк, без кар’єристів, — замріяно промовив Іван.

— Буде, Іване, але до чистого треба ще прийти... Не все ж у нас гладенько... І на посади подекуди попролазили безчесні й ниці, для них не існує ні ідеї, ні великої справи, є тільки своє зажерливе, боягузливе «я». Таких мало, звичайно, але вони є, і ми ще будемо давати їм бій...


* * *


Нечасто випадали такі сніги в придніпровських степах. Лиш для вітрів була тут завжди воля-вольниця. Шугали вони над замерзлою землею, змітаючи все на своєму шляху. А коли й випадав сніжок, то підхоплювало його і несло в дальні світи. Але проти цього снігу вітри були вже безсилі — скувало його морозом, і він білою крицею лежав на землі.

Рівненька колія тягнулася за машиною — віліс добирався до Дніпра. Іван мружив очі від сонця, і шоферові здавалося, що він дрімав.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Тонкий профиль
Тонкий профиль

«Тонкий профиль» — повесть, родившаяся в результате многолетних наблюдений писателя за жизнью большого уральского завода. Герои книги — люди труда, славные представители наших трубопрокатчиков.Повесть остросюжетна. За конфликтом производственным стоит конфликт нравственный. Что правильнее — внести лишь небольшие изменения в технологию и за счет них добиться временных успехов или, преодолев трудности, реконструировать цехи и надолго выйти на рубеж передовых? Этот вопрос оказывается краеугольным для определения позиций героев повести. На нем проверяются их характеры, устремления, нравственные начала.Книга строго документальна в своей основе. Композиция повествования потребовала лишь некоторого хронологического смещения событий, а острые жизненные конфликты — замены нескольких фамилий на вымышленные.

Анатолий Михайлович Медников

Проза / Роман, повесть / Советская классическая проза