Гілея

— Будь ласка, їжте, — ледве ворушила губами Настуня. — А заміж я не збираюся...

— Ой боже мій! — згадала Тетяна. — А я ж квашених яблук не внесла. Ільку, ходи сніг відкидаєш та присвітиш мені...

Ількові не дуже хотілося оце зараз іти до льоху, але Тетяна вже й хустку накинула.

— Я хочу випити за тебе, Настуню, — сказав Мірошник, коли за Ільком зачинилися двері. — Хочу, щоб ти була щаслива...

— Спасибі, Романе Олексійовичу, але у вас чарка не повна.

— Ні, ні, досить, — Мірошник затримав руку дівчини.

Настуня відчула ніжний потиск. Треба було б вирвати руку, але це було так приємно...

— Ну, вип’ємо, — нарешті промовила вона. — Я теж хочу, щоб ви були щасливі, Романе Олексійовичу.

Настуня бачила, як раптом змінилося обличчя Мірошника, ще хвилину тому він був веселий, а зараз дивився на неї сумно-сумно.

— Чого ви так дивитеся на мене, Романе Олексійовичу? Ви щось пригадали, так?

— Ні... Мені просто... хороше з тобою, Настуню... Не хочеться їхати в ці білі сніги і...

— Чому... зі мною? Я... я не розумію, щось таке говорите, — Настуня десь розгубила слова. Коли б швидше мати прийшла, майнула думка, а може, він зовсім не те говорить, що вчувається їй? Боже, що вона сказала йому? Що він подумає про неї?

— Я сказав, — вивів Настуню із збентеження Мірошник, — що мені з тобою хороше... Що ж тут незрозумілого?

Настуня зірвалася із стільця, забилася в куток, де стояли рогачі, і перелякано дивилася на Мірошника. П’ять пар оченят з цікавістю дивилися, не зовсім розуміючи, чого це Настуня втекла від цього доброго дядька. О, тепер встає з-за столу і дядько. Підійшов до Наступі, взяв її руку і щось говорить. Не чути, — з печі виглядають голови.

— Після тієї зустрічі в степу я часто думаю про тебе, — тихо сказав Мірошник. — Думав, забуду — і не можу... Красу твою забути не можу... Очі твої... Я повинен це сказати, Настуню, бо не знаю, коли ще побачу тебе...

— Чого це ти, дівко, біля рогачів стоїш? — На порозі мати з мискою яблук, а за нею батько, припорошений снігом.

— Я не знаю, — перше, що спало на думку, сказала Настуня, — щось кипіло в печі...

— Нам здалося, — підтвердив Мірошник.

Сідайте до столу, а воно собі хай кипить, — припрошував Ілько. — Ну й мете! Як це ви поїдете, Романе Олексійовичу?

— Якось доберемося.

Мірошник так і не сів до столу, бо ввійшов шофер:

— Поїдемо, Романе Олексійовичу, бо замете дорогу.

— Справді, пора, — подивився на годинника Мірошник і почав одягатися.

Ілько щось шепнув Тетяні, вона вийшла в сіни і подала Мірошнику невеличкий згорточок.

— Це вам трохи м’яса та сала, не погребуйте, Романе Олексійовичу. І яблучок дам...

— Та що ви, Тетяно Василівно! — замахав руками Мірошник. — Не треба, нічого не треба.

— Дружині гостинчика передасте, а діткам яблучок, — не відставала Тетяна.

— Тетяно Василівно, — відвів її руки Мірошник. — Нема у мене дружини.

— А де ж вона? — здивувалася Тетяна, мовби й справді цього не знала.

— Нема, — посміхнувся Мірошник. — Сам живу...

Ілько з Тетяною провели Мірошника до воріт. Весь взвод припав до шибок, не розуміючи, чого стоїть у кутку Настуня, та ще й, дурна, плаче.

* * *

Тетяна прибирала зі столу сама, бо в Настуні розболілася голова і вона лягла на своє вузеньке ліжечко, що стояло в комірчині, ще й рядно на одвірки почепила, бо дверей не було.

Ілько сидів біля печі і курив, пускаючи дим у комин.

— От якого гостя мали, Таню! — аж сяє Ілько.

— Твоя правда, не в кожного секретар районної партії обідає, — погоджується Тетяна. — Простий хлопець...

— Солдат...

— І видно, що без ока жіночого живе — худий... Чи він розведений, чи й не женився?

— То його діло... Жаль, що я його про курси не розпитав, як воно там буде. На державному пайку чи на своїх харчах?..

— Тобі ті курси потрібні, нещастя моє! — згадала свою біду Тетяна.

Зараз почнеться, подумав Ілько, і почав одягатися.

— Куди ж це ти? — спитала Тетяна.

— Чоботи Настині візьму.

— Та не барися ж! — наказала Тетяна.

Ілько через став, по льоду, добрався до виселка і постукав у Миронові двері.

— А я вже чекаю! — радісно зустрів швець Ілька, — Могорич з тебе. Не чоботи, а картинка писана. Хай хоч на ковзанах, хоч на підошвах — не порве.

Мирон дістав з-під лави невеличкі хлопчачі чобітків витер рукавом переди і подав остовпілому Ількові.

— Ти... ти що мені даєш, Мироне? — здивувався Ілько. — Це не мої... Я просив, щоб на підборах височеньких, і мірку ж ти знімав.

— Як не твої? — і собі здивувався Мирон. — Я ще не осліп. Що було сказано, те й пошив!

— Що ж тобі було сказано? — нічого не міг збагнути Ілько.

— Спочатку ти мені сказав, щоб тобі шити...

— Казав...

— Потім з Тетяни звелів мірку зняти...

— Ні, для Настуні сказано було тобі шити!

— Правильно, — погодився Мирон. — Я уже й колодку вибрав по мірці та якось прибіг твій Петрусь і каже: «Сказала вчора вночі мама, щоб на мене чоботи шили». Ось і пошив... Зносу не буде, чи на ковзанах, чи так на...

— Як бідному женитися, то й ніч мала, — сказав Ілько, загорнув чобітки в мішечок та й пішов додому.

9