Гілея

Чупрун з докором подивився на Ілька і постукав себе жовтим нігтем по лобі, мовляв, дурний дурне й меле, ще не вистачало, щоб секретар райкому по хатах ходив.

— Спасибі, прийду, — сказав Мірошник.

* * *

— Чого ж ти лізеш поперед батька в пекло? — виказувала Тетяна Ількові. — Хай_би якийсь комсомолець нежонатий їхав на ті курси, а в тебе ж цілий взвод на шиї! Та як же я тебе прохарчую?! Куди ж тобі вчитися, як ти вже й азбуку забув!

— Таню, це діло політичне, не міг я інакше, коли партія мене, значить, посилає...

— Та не партія тебе посилає, а голова твоя дурна в світи тягне! А що ж я з дітьми малими робитиму? А як в степи тебе, однорукого, зашлють? Ой бідна моя голівонька...

— Таню, не плач, — заспокоював дружину Ілько, — бери краще гусака смаж, бо гість прийде.

— То ти ще й гостей на мої злидні кличеш?! А не діждав би ти!

— Та вгомонися, Таню. Такий гість, а ти... Мірошник прийде, Роман Олексійович.

— Чого ж ти зразу не сказав? — забігала по хаті Тетяна. — Настуню, давай скатерку, а ти, Ільку, гусака лови... та вишнівки вціди, а ти, Петю, до баби Свиридихи збігай, хай перваку дасть... Чим же я його частуватиму?! Хоч би хліба свіжого була спекла... Васю, біжи до тітки Софії та позич, вона пекла вранці... Любко, Наталочко, картоплю обирайте, а ти, Настуню, в печі розпалюй...

Взвод чітко виконував команди і розпорядження, і за якусь годину було вже в хаті прибрано, піл і лежанка застелені килимками, на стінах з’явилися вишивані рушники, біліла найкраща скатерка на столі, а в печі варилося і смажилося. Взвод вмивався, одягав чисті сорочки і платтячка, хоч одержав наказ: як тільки прийде гість, вилазити на піч і — ні пари з уст. Носами не шморгати, ногами по черені не гамселити, не дражнитися, не кричати, їсти не просити... Щоб не було й духу вашого чути.

Настуня теж вирядилася, як до вінця. Та все перед дзеркалом викручувалася і весела була. Тетяна й собі прибралася: спідниця синя, сорочка з поликами, ніби помолодшала на десять років.

Ілько гусячим салом змастив чоботи, черевики й черевички.

— Жаль, Настуню, що твоїх чобіт не забрали в шевця, — шкодував Ілько, — оце б і взула.

— Я піду заберу, — вихопився Петрусь і чомусь злякано подивився на батька.

— Малий ще чоботи замочувати, — сказав батько.

До хати Сторожуків під’їхав райкомівський віліс.

Взвод миттю опинився на печі, заметушилася по хаті Тетяна, завмерла біля припічка Настуня, а Ілько вибіг на подвір’я. Роман Олексійович узяв з машини якогось пакунка і сказав шоферу:

— Заправишся і назад, бо ніколи нам з тобою.

— Добрий день у вашій хаті, — Мірошник подав руку Тетяні й Настуні.

— Раз, два, три, — прошепотів на печі Петрусь.

— Добрий день! — дружно привіталися школярики.

Мірошник роздягнувся, вийняв з пакунка цукерки і подав дітям, пляшку горілки і вина поставив на стіл.

— Руки помити? Настуню, полий Роману Олексійовичу, — почала приходити до пам’яті Тетяна. — Звиняйте, що мила пахучого нема, якраз вийшло...

Поки Мірошник мив руки, Тетяна все, що мала, виставила на стіл. Настуня черпала з баняка теплу воду, і Мірошник бачив, як тремтіла її рука.

Посадовили Мірошника на покуті. По праву руку сів Ілько, по ліву на краєчку стільця примостилася Настуня, а Тетяна й не присіла: накладала в миски та припрошувала:

— Беріть, Романе Олексійовичу, та вгощайтеся, чим бог послав.

— У вас бог щедрий, — засміявся Мірошник.

— А ми гусака для вас зарізали! — пояснив з печі Василько.

— Та замовчи ти, — почервоніла Тетяна.

Ілько довго примірявся, з якої ж пляшки наливати: зі своєї — може, розгнівається секретар, почати з його пляшки — незручно.

— Я вам нашої наллю, Романе Олексійовичу, — все ж таки запропонував Ілько.

— Давайте, — погодився Мірошник, наливаючи Тетяні й Настуні червоного вина. — Хочу випити за ваше здоров’я, Тетяно Василівно.

— Спасибі вам, — пригубила Тетяна. — Такі ми раді, що ви завітали до нас. Якби в бога вірила, то в Лавру Київську пішла б помолитися за вас.

— То далеко, Тетяно Василівно...

— Ви вже мене простіть за той гріх... Люди брали, то і я взяла на своє нещастя. -

— Годі тобі, мамо, — тихо сказала Настуня, боячись і поглянути на Мірошника.

— Все в житті трапляється, — наливаючи по другій, заспокоїв дружину Ілько. — За ваше здоров’я, Романе Олексійовичу...

— Е, ні, — заперечив Мірошник. — За Настуню вип’ємо.

Настуня, опустивши голову, навмання підняла чарку.

— Ти чого ж де, як засватана? — кинула Тетяна.

Настуня повільно підняла голову, і на Мірошника глянули глибокі сині очі. Вони були неприродно великі, насторожені і світилися задумою.

— А Настуня заміж вийде за міліціонера, — повідомила Наталка. — Мама казала...

— За Милентія Магура, — уточнив Васько. — У нього наган є... і бомба...

Якби й розірвалася бомба, то Настуня легше перенесла б цей вибух, аніж оці дитячі голоси.

— Що ви там плещете язиками?! — прийшла на виручку дочці Тетяна. — Ну й діти пішли...

— Тим більше треба випити, — сказав Мірошник, відчуваючи, як щось похололо в серці.

— Вони вам наговорять! Та беріть же закушуйте, Романе Олексійовичу, проси, дочко, — приказувала Тетяна.