Гілея

Де ж це вона ходить? Уже перша година. Розгулялася! Ну, я ж їй! Це Ілько погрожує для годиться. Нічого він їй не скаже, бо вже дівка. Може, й хлопця якого має... Хай би вже виходила заміж. Пора.

Може, все-таки, Настуні чоботи пошити? Чи собі? А може, Тані? А хороба б його забрала. Не мала баба клопоту, то купила порося, так оце й Ількові з цими чобітьми. Уже тиждень лежить товар у шевця, а кому шити, не знає. Думав Ілько собі справити, уже й мірку зняв. Прийшов додому, поглянув на Тетянині чоботи, похитав головою й сказав:

— Іди, Тетяно, та скажи, щоб тобі шив, бо я ще живий при тобі... зароблю й на другі...

Зняла мірку Тетяна. А сама журиться:

— Настуня в отих чунях ходить, а подруги ж у хромових...

— То скажи, хай для Настуні колодку підбере.

— Я хочу на підборах височеньких, — аж засвітилася Настуня.

На тому й порішили. Та вчора в конторі Ілько зустрів шевця, а той і каже:

— Воно, мона, Ільку, й Настуні пошити, але товар — мужеський. Для тебе вийде чобіт — зносу не буде: хоч в сніг, хоч в болото, а для дівки, може, хрому розживешся.

— То ший мені, — погодився Ілько, а зараз шкодує, бо має ще з армії дві пари, хоч і не нові, а ще який рік походить.

— Таню, Таню, — легенько торкнувся до руки дружини.

— Ти є, Ільку? — злякано закліпала очима Тетяна.

— А де дівся? — звично відповів Ілько. — Я оце про чоботи думаю.

— То вирішили ж для Настуні, — осміхнулася Тетяна, наче вмилася.

— Та каже швець, що товар — мужеський...

— То ший собі.

— А може, тобі, Таню?

— Хай уже Настуні будуть, бо коли ще ми на ті чоботи зберемося? Де ж це вона забарилася? — поглянула на «ходики» Тетяна.

— Мабуть, у клубі на танцях, — заспокоїв дружину Ілько, — ще звечора гармошка рипала. І той, Милентій, приїхав...

— Справді? — чогось зраділа Тетяна.

— А як приїхав, то що? — знову заходився біля кожуха Ілько.

— Та казали молодиці, що на Настуню оком кидає... Я б і не проти, га, Ільку? Хлопець смирний, при должності.

— То вже хай сама думає, Таню.

— Вийшла б заміж, то і нам якась полегкість була, — зітхнула Тетяна.

— А в нього наган є? — раптом підвівся на лікті старшенький — Петрусь.

— Ти чого не спиш, га? — накинулася мати.

— Бо-розбудили, — розгнівався Петрусь. — Я чув, як ви про чоботи говорили... А коли мені пошиєте? Я піду і скажу, щоб мені пошили...

— Підеш, підеш, — заспокоювала мати Петруся, — спи, синочку, спи...

Почекала Тетяна, поки Петрусь заснув, та й знову до Ілька:

— Милентій зможе нам і лісу на хату дістати,

— Сам дістану, — пошепки пообіцяв Ілько. — Може бути, що мене бригадиром призначать.

— Невже?!

— Вчора на правлінні голова сказав, що скличуть правління і затвердять. Виб’юся, Тетянко, і я в начальники, бо яка з мене, безрукого, робота?

— Ти й однією більше зробиш, ніж хто двома, — сказала Тетяна. — А якби в бригадири пішов, то було б добре, бо цей же твій взвод щодня їсти просить і босий по снігу ходити не хоче...

— То кому чоботи пошиємо, Таню? — знову згадав нерозв’язану проблему Ілько.

— Собі поший, Ільку, бригадиром станеш, то на людях все будеш...

— Тобі треба, Таню... Я б тобі й золоті купив...

— А може, Настуні? Прийде Милентій сватати, а дівка — в чунях...

— Охо-хо, — зітхнув Ілько і погасив лампу.

* * *

У всьому селі ні вогника, тільки світяться вікна у клубі — невеличкій похиленій хатині, завіяній снігом. Пашить вогнем залізна грубка, долівка полита водою, щоб не здіймалася курява, — танцюй хоч до знемоги. Горою лежать на лаві піджаки, пальта і кожухи, тільки довга синя Милентієва шинеля висить на гвіздку біля дверей. Дівчат більше, ніж хлопців, тому доводиться їм танцювати одна з одною, і тільки щасливішим випадає потанцювати в парі з хлопцем. Дівчата вже сто разів підходили до Милентія, запрошуючи до танцю, але він відмовляється, бо Настуня не кличе, та й боїться Милентій і ходити по клубу; вже двічі зачепив головою сволока і набив чималу гулю.

Милентій «дурно» сидить біля гармоніста і не зводить очей з Настуні. А вона ніби й не помічає: якщо не танцює, то біля вікна стоїть з дівчатами. Милентій уже кілька разів збирався заговорити з нею, але все не наважувався. Так і пропав вечір. Мав сьогодні бути Милентій у Кам’янці. Вже за північ, а він ще сидить у Семидолах і не знає, коли вибереться звідси. З Настунею весь час танцює секретар сільради — піввершка від горшка — в батьковому кітелі. Якщо він піде проводжати Настуню, то Милентій уже мовчати не буде.

Гармоніст, перебираючи однією рукою баси, другою вийняв з кишені годинника — «цибулину» на ланцюжку і на півноті обірвав гру. Хлопці до нього:

— Ми тобі ще пляшку поставимо!

— Ні. Було домовлено: дві пляшки — до півночі, а я вже й так переграв.

Почали збиратися додому. Милентій одягнувся і чекав Настуню на вулиці.

Вона, звичайно, вийшла з секретарем. Милентій зібрав усю свою мужність, відкликав його і сказав:

— Спати пора.

Секретар закліпав повіками і слухняно звернув у вуличку. Милентій наздогнав Настуню. їй було важко йти, бо позасипало стежки.

— Іди за мною, Настуню, — чужим голосом промовив Милентій, — я тобі протопчу дорогу.