Гілея

— Виконуй, виконуй, — Юлія сіла на матрац, розстелений на підлозі. — А про себе ти коли подумаєш? Як на пенсію відправлять? Почекай ще п’ять років... Куди ти повернешся з цього хутора, де буде твій дім? Квартиру нашу заберуть, мене вже запитували, коли я звільню... Сюди я не приїду. Якщо виселять — поїду до мами. А ти викопуй.

— Юлю, я не можу отак зразу кинути все й поїхати, — потроху здавався Каїтан. — Це треба зробити тонко...

— Роби, роби.

— Треба дочекатися слушного моменту, — переконував дружину Каїтан, — щоб усе... благородно було...

— Це ж якого благородства ти чекаєш? — спитала в’їдливо.

— Ну... щоб.,, перевели на іншу роботу...

— і... нагородили орденом, — допікала Юлія, — а ти щоб і пальцем не поворухнув? Так не буває, бо під лежачий камінь вода не тече... Ти дочекаєшся!

— Якось буде, — зітхнув Каїтан і обняв Юлію. — Ти скучала без мене?

— Товаришу Каїтан! — хтось немилосердно гатив кулаком у двері. — Цеглу привезли, то йдіть розпишіться, бо шофери чекати не хочуть до ранку.

— Ви чого по ночах швендяєте? — крикнула Юля. — Яка невихованість!

— То спіть, — буркнув той за дверима. — Мені яке діло?! Звиняйте, що перебив, але я не знав, що ви з молодицею.

Каїтан одягнувся і пішов до складів, підписав якісь накладні. Не хотілося повертатися у задушливу кімнату, не хотілося бачити невдоволеної, сердитої дружини. Каїтан примостивсь у затишку на штабелі дощок, закурив, і знову обсіли його роєм тяжкі думки. Річний план посадок не виконано: зосталася незалісеною витоптана, зжерта вівцями площа. І в цьому звинуватили не Запорожного, а його, Каїтана. Правду казав Лобан, що Мірошник не дасть в обиду свого дружка. Рука руку миє. Лобан божився, що Запорожному й не розказали про цю страшну подію в лісництві, бо прокурор Пересувко заявив на бюро, що ніяких підстав звинувачувати Запорожного нема. Догоджає Пересувко Мірошнику.

Приїжджав недавно в лісгосп Петро Петрович Лобан, співчував Каїтану, а потім попросив підписати колективного листа про негідну поведінку Мірошника. Було там написано таке, що й читати незручно, згадувалася Настуня Сторожук, Ількова дочка, з якою нібито живе Мірошник, бо врятував її від тюрми, писали, що й самого Сторожука висунув у лісничі, бо той прокрався в колгоспі, і ще про якогось родича-п’яничку, що зв’язаний з духовенством... Каїтан не підписав.

— Боїтеся? — блимнув очицями Лобан. — Пошкодуєте, Степане Стратоновичу... Думав, що ви людина принципова. Значить, помилився.

— Я не знаю про ці факти, Петре Петровичу, — виправдовувався Каїтан. — Як я можу підтвердити, що Мірошник здався добровільно в полон, коли відомо, що він не був у полоні.

— В оточенні був, — сказав Лобан. — Значить, контактувався з ворогом...

— Не підпишу...

— Дивіться, щоб після конференції не шкодували, — натякнув на можливі переміни Лобан. — Можете в цьому степу й засохнути... А можете і... змінити обстановку... Ольвіопіль вам подобається?

— Подобається, — промовив Каїтан.

— Майте на увазі, що особняк голови райвиконкому може незабаром стояти порожнім і чекати...

З цими словами Лобан поїхав, залишивши Каїтана в роздумах.

Отже, мітить Лобан в секретарі райкому, зробив висновок. І пропонує йому посаду голови райвиконкому. І все це відверто, цинічно. Так він міг говорити лише зі своїм спільником або з людиною, яку зневажає. Хто ж тоді він, Каїтан?

А славний особняк у голови райвиконкому Колишева... В садочку, над ставком. Приїхав увечері з колгоспів, узяв вудочку і лови собі карасиків... А під абрикосом Юля накриває столика... В халатику ходить, посміхається...

— Якого ти чорта отут сидиш?! — почув Каїтан грізний ІОлін окрик. — Задушитися можна в тій конурі. Давай мені машину, я поїду!

— Юлю, не гнівайся... Я маю тобі щось сказати...

— Машину! — крикнула Юля і зі злості жбурнула кудись свою сумку.

* * *

Катерина Власівна тихенько чиркнула сірником: п’ята година ранку. Такі ж оці ночі зимові довгі, що й не переспиш їх. Підклала в грубку дровець, підійшла до дверей, що вели в сусідню кімнату, — сплять. Певно, Іван скоро встане, сам нагріє молока і понесе Яринці: Одарка наказала, щоб перед світанням поїти молоком, тоді воно все буде як слід. Яринка легко переносила вагітність, і саме цілющому молоку приписувала це Одарка.

Відколи повернувся Іван з Овечого та одружився, то й хата стала веселішою. Іван поправився й помолодів, хоча сивина й нагадувала про пережите. Весілля справили тихе, негучне. Чекав Іван Мірошника й Колишева, але вони не приїхали. Випили по чарці, поспівали й розійшлися.

— Не весілля, а якесь збіговисько, — гнівалася Одарка. — Що вам, свахо, грошей жалко? Ні музик, ні начальства.

— То вже молодих питай, Одарко, їхня воля, — відказала Катерина.

Того вечора й перебралася Яринка до Запорожного. Остап Веремійович запріг коней і привіз придане. Одарка збила подушки, і вони лежали горою на возі, поскладала ковдри, всяку білизну, все це прикрила килимом, але так, щоб було видно, що везуть.