Гілея

— А ти мені, Запорожний, не указ, — випростався Данило. — I йди своєю дорогою.

— Вона моя дружина, Прах...

— Плювать мені на те, чия вона дружина, — тихо сказав Данило.

— Я тобі... я... забороняю, Прах.

— А ти для мене — ніхто. Ніхто мені не може заборонити... Я люблю її — і все. Начальник знайшовся. — Данило розсміявся. — Пішов ти, Запорожний... А будеш, льотчик, приставати до мене, то полетиш так, що кісток не позбираєш. Газуй звідси і не показуйся на очі.

Іван нічого не міг відповісти йому. Та й що скажеш на Прахову відвертість? Треба, очевидно, просто не зважати.

— Привіта передай, — почув уже на вулиці Іван.

Після цієї розмови Данило вже не підходив до Яринки, і Запорожний заспокоївся.

Лютували морози, змінюючись відлигами та хуртовинами. Не було такого дня, щоб Іван не їздив до лісу. Допомагав лісникам розвозити корм зголоднілим звірам, бо дуже сутужно доводилося їм. Сьогодні теж виїхав Запорожний на маленьких санях, навантажених сіном та картоплею, до Смалієвого кордону — найдальшого в лісництві. Позакладав сіна в кормушки для оленів, сипнув кукурудзи і картоплі для зайців у звичні місця і повертався, коли вже почало сутеніти. В лісі було тихо, синій сніг переливався червоними відблисками сонця, що пробивалися крізь густий сосняк. Через дорогу перебігла зграйка переляканих косуль. Іван зупинив коня, зійшов з саней і став біля старої сосни. Поперед нього щось зашаруділо й стихло. Мабуть, олень, подумав Іван, і в цю мить пролунав постріл. Зі свистом пролетів жакан і врізався в сосну.

Іван присів, тріски посипалися йому на плечі.

Запорожний схопив з саней рушницю і, заряджаючи на ходу, кинувся в зарості. Біля трухлявої берези стояв Данило Прах. Іван вдарив своєю рушницею по прикладу і вибив з рук Праха стару берданку.

— Та ти що? — переляк застиг в очах Данила. — Я по зайцеві стріляв... Віддай ружжо, бо тут тобі й кінець...

— Жаканами по зайцях б’єш, наволоч?! — крикнув Іван і, відчувши, що зараз Прах кинеться на нього, вдарив його під груди.

Прах зойкнув і впав у сніг. Запорожний забрав його рушницю і скомандував:

— Вставай! Ти не знаєш, що у нас полювання заборонено? Іди. Тільки оглянешся — стрілятиму, — Запорожний звів курки.

Данило покірно пішов до саней. Іван відчепив з антапок рушниці ремінь:

— Руки!

— Ти що, гад, в’язати мене будеш? — прохрипів Данило.

— Руки! Я тебе знаю.

Данило протягнув обидві руки, але, як тільки Запорожний наблизився, — вдарив його ногою в живіт. Іван скрутився від болю, другий удар — в щелепу — відкинув його в кущі.

Прах узяв свою рушницю, зарядив і підійшов до Запорожного:

— Я по тобі не стріляв, чуєш? Подаси до суду — свідків нема. Скажу, що ти мені за Ярину мстиш. — Прах допоміг встати Запорожному. — І взагалі — обходь мене...

16

«Щодня я приходжу до діда Опанаса, бо приношу молоко. Я запитала, скільки йому років, а він сказав, що народився разом з нашим степом. Невже дід Опанас вічний?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Так і не відіслав Лобан «колективну» заяву на Мірошника до обкому партії. Місяцями носив її в кишені, кілька разів передруковував, бо папір перетирався на згинах до дірок. Підписів було малувато, але це не стримувало Петра Петровича. Він вичікував слушного моменту. Але ситуація все не складалася на користь Лобана: район не сходив з обласної дошки Пошани. А в цьому році зібрали добрий урожай, перевиконали всі плани. На нарадах і пленумах хвалили район і Мірошника. Йому навіть простили деяке скорочення посадок лісів, мотивуючи це розходженням позицій Мартинюка й Вигдарова, що й дезорганізувало роботу в лісгоспі.

Можна було б послати заяву анонімно, але хто зараз зважатиме на цю писанину? Лобан розумів, що завдати поразки Мірошнику можна лише у відкритому бою, в чесній дискусії. Саме в чесній, бо Лобан давно перекопав себе й інших, що діяв принципово, а якщо й написав там кілька анонімних заяв, то це була не підлість, а крик душі. По тих заявах приїздили комісії, щось перевіряли, але «оргвисновків» не робили.

Лобан хотів передати «колективну» заяву сьогодні, але секретар обкому повідомив про рішення провести партійні конференції восени і взимку наступного року. Отже, поспішати не було потреби. За цей час можуть статися події, які ще раз підтвердять звинувачення Лобана.