Гілея

— Ромка, давай за щасливу зустріч! — голосно нагадав про себе Юхим Іванович.

— Злякалася дитина, — зітхнула Параска. — Не плач, Варочко, це твій тато...

— Ромка, стройся!

— Вона вечеряла? — спитав Роман Параску.

— Нагодована, спати її треба покласти, Романе Олексійовичу.

— Хочеш спати, Варочко? — Роман так і тримав дочку на руках.

— Хочу.

Мірошник відніс Варю в свою кімнату, посадив і заходився лаштувати постіль, дістав чисті простирадла, підбив подушку.

— Роздягайся, Варочко.

Варя акуратно склала платтячко, згорнула в трубочки кісники й лягла.

— Ви можете йти, я не боюсь, — випросталася в ліжку, натягнувши на шию ковдру.

— Я посиджу, Варю... Ми поговоримо з тобою. — Роман сів на ліжко і взяв холодну доччину руку.

— Про що поговоримо?

— Ти мені розкажеш про себе, як вчишся...

— Я вчуся на «відмінно» й «добре» в третьому класі, — сказала наче під чиюсь диктовку.

— А звідки ти приїхала?

— Ми живемо в Челябінській області... Мене мама привезла до бабуні в Харків на канікули...

— Мама залишилася в Харкові?

— Так. Коли ми їхали з дідусем до вас, то вона йшла за поїздом і плакала.

— Ти мені повинна говорити «ти», Варю...

— Я знаю, бо ти мій тато, а татів називають на «ти»... А Михайла Івановича я, коли забуваю, то теж називаю «татом»...

— Він не кривдить тебе?

— Ні, він тільки... — Варя змовкла, ніби щось пригадувала.

— Що він? — допитувався Роман, зневаживши прописні істини педагогіки.

— Він тільки... забирає у мами гроші, які ти надсилаєш нам, — непомітно для себе Варя перейшла на «ти». — І мама плаче, коли він приходить п’яний... Я теж боюсь і ховаюся... А коли він не п’яний, то приносить мені гостинці, цілує маму й мене і сам плаче...

— А мама працює?

— Мама працює бухгалтером, — старанно вимовила Варя, — на фабриці.

— Ромка, на вихід! — прочинивши двері, шепнув Юхим Іванович.

— Тихо, діду, потім прийду.

Мірошник вимкнув світло і знову сів біля дочки, вона знайшла його руку, притиснула до щоки і заснула.

Юхим Іванович був у доброму настрої, розповідав про все, що стосувалося його персони, згадував ольвіопільських знайомих, шкодував, що нема балалайки, і Роман уже втратив надію почути від нього, яким чином Варя й Олена опинилися в його батьків у Харкові і що, власне, означає приїзд Варі до нього. На всі ці запитання Юхим Іванович відповідав: «Одне слово, жисть, Ромка» — і знову патякав про всяку всячину.

— Видно, що приїхала з якимсь намеренієм, — встряла в розмову Параска.

— Іменно, — підтвердив Юхим Іванович, якому трохи розвиднілося після четвертої склянки чаю. — З намеренієм, Ромка, прибула твоя колишня супруга... У ногах твоєї матері валялася, щоб простила, бо жисть її, значить, дала тріщину і... розкололася... Виходила заміж у війну за директора радгоспу, а він за ці роки дослужився до... ручки. Збирає залізний брухт, а все через чарку. Бо хто не вміє пити — хай не береться, — зробив висновок Юхим Іванович. — Та й годами він дуже, значить, перегнав Олену, і тепер вона пішла в розвідку на предмет вашого контакту, Ромка... Два дні вони з твоєю матір’ю плакали, а потім вирядили мене, щоб я показав тобі дочку. Сказано, щоб через два дні вернувся, а якщо твоя згода, то щоб і ти з нами прибув. Ромка, на виході — Юхим Іванович взяв пляшку, але вона була порожня. Мабуть, з горя дід підпер рукою щоку і голосно заспівав:

Ой із Колимського дальнього края,

Ой шлю тобі я, малютка, привіт...

Хтось постукав у стіну, і Мірошник упізнав голос Лобана:

— Та припиніть, нарешті, ці співи — працювати не можна.

Дід, не звертаючи уваги, послав ще одного привіта невідомій «малютці» і заснув.

Вранці, попросивши Параску доглянути Варю, поки він повернеться, Мірошник пішов у райком. Біля редакції зустрів Лобана:

— Пробачте, Петре Петровичу, за вчорашнє... дід приїхав, то...

— Нічого, нічого, — посміхнувся Лобан, — буває. Кажуть, у вас дочка об’явилася?

— У мене завжди була дочка...

— Даруйте, але я не знав, що ви одружені...

— Був одружений.

— Буває, буває, усі грішні, — і Лобан зник за дверима.

Мірошник подзвонив у кілька колгоспів, прийняв відвідувачів і, сказавши секретарці, що не буде до вечора, сам сів за кермо і під’їхав до хати. Варя стояла біля хвіртки.

— А я вас жду, тату... Тьотя Параска сказала, що... ти приїдеш за мною.

—Сідай, Варю, ми поїдемо з тобою в степ.

Мірошник вивів машину на семидольський шлях. Він і сам не знав, чому саме повернув на нього, виїхавши із містечка. Інколи Варя, забачивши стару скіфську бабу, просила батька зупинитися, і вони, оглянувши її, ішли зеленими врунами, потім заїжджали на пасовиська до величезних отар, чабани частували їх свіжою бринзою і кислим-кислим вином.

Дивлячись на дочку, Роман знаходив у ній все більше і більше свого. Вона й сміялася так, як він, і ніс був його, і брови — чорні, розльотисті. Хіба він зможе тепер, побачивши її, маленьку, беззахисну, залишити, щоб вона чула сварки і тремтіла зі страху перед якимсь чужим п’яним Михайлом Івановичем? Треба забрати її, щоб жила біля нього... Можна попросити Параску, щоб доглядала й Варю, має своїх п’ятеро, то ще одне буде...