Гілея

Він зустрів її біля криниці за Вовчим вигоном. Є ще одна криниця на хуторі, але тут вода смачніша. Марта набрала відра і закривала важкою лядою криницю — так було заведено. Тоді і підійшов Максим. Пересуваючи ляду, зіткнулися їхні руки, Максим легенько стиснув Мартині пальці. Вона не вирвала руку, лише сторожко поглянула на нього. Максимові ця мить здалася вічністю, він кинув ляду і потягнув дівчину до себе. Марта відчула, як його гарячі губи торкалися шиї, щоки і кіс. Вона й сама спалахнула від незвіданого досі почуття. Затуманився Марті світ, підкошувалися ноги, розстебнулася кофтина, і Максимова рука ненароком ковзнула по оголених Мартиних грудях, і він наче опечений відскочив, перекинувши відра. Коли Марта опам’яталася, Максим уже був далеко...

Не думала Марта, що він сьогодні насмілиться підійти до неї, але він прийшов, поздоровив і стояв, ніби нічого й не було. Ні, відвів погляд, коли Марта подивилася на нього.

Ольга лише на хвилину забігла в хату, а коли повернулася, то дочки вже не було. Тільки стояв біля ганку засмучений Максим.

— У степ пішла, — відповів на мовчазне материне запитання.

Марта знала, що вслід їй дивляться Максим і мати, але не оглядалася, хотілося побути самій. Ішла швидко, грузли ноги в холодному піску, а пожовкла трава була, наче дріт. Вдалині показався «Мартин» курган, так вона сама назвала його подумки. Колись він був дуже високий. Та з кожним роком нижчав, може, вітри зносили пісок, а може, Мартині літа.

Марта любила приходити сюди із своїми тривожними дівочими думками. Тут ніхто не заважав. Тут можна було мріяти вголос, можна було співати і плакати — степ мовчки сприймав усе, він умів берегти таємниці. Великих таємниць у Марти ще не було, тому повідала вона степові свої мрії. їх багато снується в голові, а інші причаїлися в серці, ще не усвідомлені.

Степ любив Марту. Йому ставало веселіше, коли вона з’являлася ранками на своєму ганку або бігла в довгій полотняній сорочечці за дідусем на овечі вигони, співаючи своїх безжурних співанок. Степ знав про мрії і бажання Марти і щедро виконував їх, бо вони не сягали далі хутора і теплої батьківської хати. Степ дав їй вроду і горду вдачу, годував овечі отари, і в хаті завжди було що їсти дітям. Степ підкорявся людям і готовий був скоритися й Марті, якщо вона залишиться тут. Та з кожним роком йому ставало все важче виконувати волю Марти. Він не міг повернути з фронту батька, не захистив од біди. А тепер степ відчував, що Марта у своїх думках частіше й частіше залишала його. Манили дівчину далекі міста, якесь нове, ще незнане життя. Марта мріяла про любов. Вона чекала її. Степ знав, що таке любов. Треба було б дати Марті коханого, але де ж він міг узяти його на цьому безлюдді? У його владі був лише Максим, отой синьоокий худорлявий хлопчина, який учора несміливо цілував її... Треба Марті коханого. Хай би вийшла заміж, народила дітей, щоб веселіше було в степу.

Чогось льотчик не приїздить, — журиться степ. Красивий льотчик. Хай би приїхав на своїй машині та забрав її... Вона пішла б, не роздумувала б. А може, він одружений або є в нього дівчина? Може, і є, але такої, як Марта, нема. Невже не помітив її вроди, гнучкого стану, невже не побачив, як спалахнули її очі, коли зустріла його? От чудний льотчик...

Чиїсь кроки обірвали Мартині думки. Оглянулася — ішов до кургану Парамон Чарій. Марта повільно спускалася, а він стояв, широко розставивши руки. Поверх гімнастерки накинутий чорний піджак, обличчя чисто виголене, тільки якесь жовте, і очі його здалися Марті жовтими.

— Не пущу! — засміявся Парамон, підступаючи до Марти.

— Спробуйте лише! — Марта обійшла Парамона.

Чарій потягнувся до дівчини, але з плечей зсунувся піджак, нагнувся, щоб підняти, — злетів кашкет. Марта розсміялася.

— Чорти б його взяли, — вилаявся Парамон і поспішно прикрив лисину.

Парамон ішов, випнувши груди, але урочистість моменту вже була втрачена.

— Почекай, Марто, — наздогнав дівчину. — Сказати щось маю.

— Кажіть, — уповільнила Марта ходу.

— Давай сядемо. — Парамон лицарським жестом кинув на траву піджака.

— Чого це я буду з вами сидіти?

Чортове дівчисько. Парамон підняв піджака і пішов за Мартою.

— Женитися хочу, Марто, — промовив тихо.

— Женіться собі!

— Ти почекай, почекай, — Парамон узяв Марту за руку. — Підеш за мене?

— Що? — вирвала руку.

— Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...

— Живіть собі...

— Кожна жива душа пари шукає, Марто. — Парамон уже не випинав груди. — І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...

— Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? — перебила Марта.

— Я — чоловік військовий, Марто, вдівець, — говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, — ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...

— Відчепіться, дядьку, від мене.

— Ну, дивись, — промовив Парамон. — Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...