Глиняні ноги

— Авжеж, — глибоко дихаючи, сказав він. — Напевне, не говорять. Що ж, ми ще перевіряємо чимало інших фактів, тож можуть бути й додаткові звинувачення. Особисто я, втім, вважаю пом’якшувальною обставиною той факт, що ви намагалися отруїти Патриція.

— Ви справді волієте висунути обвинувачення?

— Я волів би вдатися до насильства, — голосно сказав Ваймз. — А обвинувачення — це те, завдяки чому я зможу вдатися до нього на законних підставах.

Вампір відкинувся в кріслі.

— Я чув, командоре, останнім часом ви забагато працювали, — сказав він. — Тож я не стану...

— Ми маємо зізнання пана Глитая, — збрехав Ваймз. — Покійного пана Глитая.

На Драконовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Я справді не розумію, ах-ха, про що ви говорите, командоре.

— До мого кабінету міг потрапити лише хтось, хто вміє літати.

— Боюся, ваша милосте, ви зовсім збили мене з пантелику.

— Пана Глитая було вбито цієї ночі, — продовжував Ваймз. — Вбито кимось, хто зумів опісля зникнути з провулку, який охоронявся з обох кінців. І мені відомо, що на його фабрику навідувався вампір.

— Я докладаю всіх зусиль, щоб зрозуміти вас, командоре, — сказав Дракон, Король Гербів. — Мені нічого не відомо про смерть пана Глитая, і, в будь-якому разі, в цьому місті вистачає вампірів і без мене. Боюся, ваша... відраза до нас є загальновідомою.

— Не люблю, коли до людей ставляться як до худоби, — пояснив Ваймз. Він кинув швидкий, але промовистий погляд на стоси фоліантів. — Але ж ви завжди ставилися до них саме так, авжеж? Це — досліди з виведення породистих анк-морпоркців, — арбалет знову націлився на вампіра, який, утім, не рухався. — Влада над дрібними людцями. Ось чого прагнуть вампіри. А пиття крові — це тільки спосіб вести обрахунки. Хотів би я знати, якої впливовості ви досягли за всі ці роки.

— Певної. Принаймні в цьому ви не помилилися.

— «Шляхетність — це в крові», — сказав Ваймз. — Хай йому грець. Гадаю, дехто хотів прибрати Ветінарі з дороги. Але не вбити — принаймні не одразу. Адже у випадку його смерті зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А Ноббі що, і справді граф?

— Матеріали це підтверджують.

— Але ж це ваші матеріали, чи не так? Розумієте, я не вірю, що він має бодай краплю шляхетної крові. Ноббі такий же звичайнісінький, як вулична грязюка. І це — одна з його найкращих рис. Персня я до уваги не беру. Враховуючи, скільки цінних речей його родина «підібрала» то тут, то там, ви могли б його, мабуть, оголосити й герцогом Псевдополя, серифом Хапонії або вдовою-герцогинею Квірмійською. Торік він потягнув мій портсигар, але я збіса твердо переконаний, що він — не я. Тож я не думаю, що Ноббі входить до нобілітету. Але я думаю, що він вам підійшов для певних цілей.

Ваймзові почало видаватися, що постать Дракона збільшилася — але це могла бути гра світлотіні. У міру того, як із шипінням танцювали вогники свічок, освітлення в кімнаті помітно мінилося.

— Ви добре мною скористалися, еге ж? — продовжив Ваймз. — Я не один тиждень уникав візиту до вас. Гадаю, ви відчували сильне нетерпіння. Пригадуєте, як ви здивувалися, коли я сказав вам про Ноббі? Якби не я, вам довелося б спеціально посилати по нього абощо, а це було б підозріло. Але його відкрив сам командор Ваймз — тож усе склалося чудово! Практично, офіційними каналами.

І тоді я почав міркувати: кому ж так потрібен король? Та майже всім. Це в людей у підсвідомості. Добрий цар усіх ощасливить! Кумедно, чи не так? Ветінарі недолюблюють навіть ті, хто всім у житті йому зобов’язаний. Десять років тому більшість нинішніх ватажків гільдій були звичайними бандитами, а зараз... ну, вони-то й зараз, правду кажучи, бандити, але Ветінарі дав їм достатньо часу та можливостей, щоб вони вирішили, що він їм більше не потрібен.

І тут з’являється молодий Морква, на ньому великими літерами написано слово «харизма», він має меча й родиму пляму — й у всіх починають виникати чудернацькі думки, а добрий десяток падлюк зариваються в генеалогічні записи й урешті заявляють: «Агов, схоже, король повернувся». Але потім вони приглядаються до нього і кажуть: «От лихо, він же і справді гідний, чесний, справедливий — все, як у казці; овва! Якщо цей хлопець залізе на трон, нас можуть спіткати великі проблеми! Він може виявитися одним із тих-о королів-неадекватів, які в давнину ходили в народ і розмовляли з простолюдом...».

— А ви полюбляєте простолюд? — м’яко перебив Дракон.

— Простолюд? — перепитав Ваймз. — У простих людях немає нічого особливого. Вони нічим не відрізняються від грошовитих та можновладних, крім того, що не мають ні грошей, ні влади. І от для того, щоб хоч трохи це врівноважити, має існувати закон. Тож я вважаю, що повинен бути на їхньому боці.

— Це каже чоловік, одружений на найбагатшій у місті жінці?

Ваймз знизав плечима.

— Шолом Вартового — це вам не корона. Він лишається на вашій голові, навіть коли ви його знімаєте.

— Цікавий виклад світогляду, командоре, і я перший висловив би захват тим, у який спосіб ви примирилися зі своїм родоводом, але...